Дослідження з географії промисловості в Україні представлені трьома напрямами: загальної географії промисловості, географії окремих галузей, регіональної географії промисловості.

У перші роки радянської влади на Україні проблемами географії промисловості займались планові та науково-дослідні організації, а також кафедри вищих навчальних закладів. Значна увага приділялась обгрунтуванню будівництва великих державних електростанцій, шахт, металургійних комбінатів та інших об’єктів. В 20-30-і роки важливі роботи по вивченню розміщення промисловості та її основних галузей велися в Комісіях Академії наук України і Раді по вивченню продуктивних сил при АН УРСР, створеної у 1934 році. Ставилось питання про удосконалення районування промисловості на базі попереднього аналізу факторів, що спричинили розвиток певних галузей в тих чи інших районах.

У цьому зв'язку цікавим і невідомим науковій громадськості є дослідження І.І.Зільбермана, що вийшло друком у Києві в 1929 році.

Автор розглядає історію і характер розвитку промисловості на Україні, розміщення її галузей, зміни в характері промисловості за часів першої світової та громадянської воєн, з’ясовує фактори розміщення головних галузей і ставить певні проблеми. У книзі зроблена спроба аналізу умов і факторів розміщення промисловості на засадах соціалістичного планового господарства. При цьому зазначається, що в соціалістичному будівництві питання економічної політики виступає як самостійний фактор розміщення, а радянська промисловість керується, як і капіталістична, “міркуванням зиску”. Цей фактор, на думку автора, є засобом не індивідуального, а суспільного нагромадження в радянському господарстві.

Цінним у дослідженні є міркування автора про виявлення оптимальних ліній розвитку галузей промисловості України в окремих районах та в народногосподарському комплексі. На його думку, це питання треба вирішувати на основі глибокого пізнання існуючого стану розвитку промисловості на сучасному етапі і генезі динаміки минулого. Робиться висновок про те, що успішне індустріальне будівництво ставить, перш за все, завдання всебічного обліку матеріальних і природних ресурсів країни, її зв’язків із зовнішнім світом. Наголошується на тому, що розвиток промисловості, її реконструкцію і географічне розміщення необхідно здійснювати за умови глибокого вивчення кожного з районів з грунтовним аналізом тих чинників, що допомагали їх утворенню. Це, на думку автора, було не лише потребою розвивати науково-теоретичне дослідження, а продиктоване практикою нового будівництва в різних районах та формуванням міжрайонних взаємовідносин.

В теоретичних пошуках І.І.Зільбермана були поставлені важливі питання методологічного характеру, які розв’язати до кінця не вдалося. Але не треба забувати, що згадана праця була першою спробою створити підручник з географічного розміщення промисловості України. Звичайно, така робота вимагала розробки наукового апарату розвитку промисловості в усіх районах України, аналізу великого фактичного матеріалу.

Праця складається із вступу і сімнадцяти розділів. Зупинимося коротко на основних моментах даного дослідження.

В першому розділі викладена коротка історія розвитку промисловості України (ст.15-31). В наступних подаються відомості про промислові райони України напередодні першої світової війни, за часів громадянської війни та напередодні реконструктивного періоду (ст.31-52). Далі аналізуються умови, фактори і стан розміщення галузей промисловості та їх підгалузей на базі статистичного матеріалу. Автор використав великий масив наукової літератури, зокрема праці В.Б.Антоновича, Д.І.Багалія, А.П.Оглобліна, М.Туган-Барановського, К.Г.Воблого та ін. Наведені цікаві статистичні відомості про розміщення промисловості України в 1807-1860 рр. та 1860-1913 рр., вміщені дані про видобуток і переробку на підприємствах України мінеральної і сільськогосподарської сировини за участю іноземного капіталу.

Цікавим є підхід автора до районування промисловості України. Він, як видно з дослідження, був добре знайомий з роботами, в яких була зроблена спроба економічного районування (схема проф. Фоміна, варіант Держплану СРСР). Однак переслідував значно вужче завдання – вирізнити на Україні промисловий район, тобто окремі території промислового зосередження, що розглядаються як внутрішньо цілісні системи відмінні від інших територій за своєю виробничою спеціалізацією. Для виявлення цих районів було запропоновано встановити ступінь індустріалізованості кожної округи й характер її промисловості. Кількісний показник – ступінь індустріалізованості – повинен грунтуватися на кількості промислових цінностей, що їх дана округа утворює. За основний критерій індустріалізованості території (округа, район) автор вважав чисту продукцію, вироблену промисловістю, тобто валову продукцію, виключаючи сировину, матеріали, паливо, енергію й амортизацію.Оскільки всі території відрізнялися за величиною, автор зробив спроби виявити територіальну концентрацію промисловості (за його термінологією “територіальну щільність”) – кількість чистої продукції, що припадає на одиницю території, тобто на 1 кв.км. Використав він також показник – кількість чистої продукції на душу населення (“соціальна щільність”). Провівши розрахунки на основі цих показників, І.І.Зільберман склав картосхему щільності промислових округ України на 1908 р. Найбільш високо індустріалізованими центрами виявились такі: Артемівськ, Луганськ, Дніпропетровськ, Суми, Бердичів, Одеса, Харків, Київ. Ці центри, на думку автора, можна було вважати головними ядрами промислових районів.

Відповідно до промислової характеристики індустріальних центрів та прилеглої до них території виділялися такі промислові райони:

1) Гірничопромисловий (територія теперішніх Донецької та Луганської областей); 2) Дніпропетровський металообробний (Дніпропетровська і Запорізька області); 3) Північно-Східний цукропромисловий (Сумська область та лісостепові райони Чернігівщини); 4) Південно-Західний цукропромисловий (Черкаська, Вінницька, Хмельницька області та лісостепові райони Київщини і Житомирщини); 5)Приморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області). Решта територій (округів) не мали великих індустріальних центрів і відрізнялись нижчим рівнем територіальної концентрації промисловості. Як окремі специфічні центри, що мали великий вплив на розвиток промисловості навколишньої прилеглої території, виділено Харків і Київ.

Аналізуючи склад промисловості Київської та Харківської округ, автор виявив, що їх характеристика була майже тотожною. Тут розвивались галузі харчової промисловості переважно міського типу, металообробка та будівельна промисловість. Їхня промисловість, як стверджує І.І.Зібельберман, розвивалась на тій базі, що обидва ці міста були значними центрами, які обслуговують величезні області. Харків розміщений на межі гірничопромислової лісостепової смуги, а Київ – на межі гірничопромислової лісостепової і поліської смуги. Ці два великі центри розвинули в себе промисловість, яка грунтувалась на використанні ресурсів цих областей, з одного боку, й на обслуговуванні областей потрібними фабрикатами – з другого. Тому з цих округ вирізнено Київ і Харків, як спеціальні центри, а округи віднесено за характером їхньої промисловості: Київську – до Південно – Західного цукропромислового району, а Харківську – до Південно – Східного цукропромислового району.

У дослідженні І.І.Зільбермана детально проаналізовано розвиток і розміщення промисловості в районах, виявлено основні тенденції розвитку провідних її галузей. Викладені міркування автора щодо подальшого розвитку гірничої промисловості у Донбасі та металургії, металообробки і хімії у Придніпров”ї. Особливої уваги заслуговував аналіз цукрової промисловості України, яка напередодні 1914 р. становила близько 27% фабрично-заводської (без гірничо-рудної) промисловості.

Аналізуючи стан розвитку цукрової промисловості, автор спирався на дослідження К.Г.Воблого, зокрема ним використано роботу “Нариси з історії російсько-української бурякоцукрової промисловості”. В дослідженні обгрунтовано ряд важливих питань розвитку галузі, виявлені причини утворення цукробурякових центрів на правобережжі України. Головними з них автор вважав високу густоту населення, наявність робочої сили та грунтово-кліматичні умови. Але найважливішою обставиною була те, що в округах цієї території цукрова промисловість мала сприятливий грунт у вигляді величезних латифундій і нагромадженого аграрного капіталу. Досліджуючи розміщення галузі в 1920-х роках автор відстоював концепцію планового розвитку цукрової промисловості, що виходило з інтересів всього народного господарства країни.

Праця І.І.Зільбермана “Промисловість країни та її географічне розміщення” була корисною для всіх, хто цікавився питаннями промисловості у кінці 1920-х років. В ній проведений детальний аналіз розміщення галузей, викладені власні теоретичні висновки автора і поставлені практичні завдання щодо удосконалення виробництва та територіальної організації промислового виробництва на території України та в головних промислових районах. Особливо цінним є статистичний аналіз. В роботі наведені показники про розвиток всіх груп галузей, зроблений порівняльний аналіз зростання і складу виробництва, розкриті причини цих явищ. Книга має й велике науково-методологічне та пізнавальне значення.

Працю позитивно оцінили відомі на той час вчені К.Воблий та А.Синявський. Перший був її редактором, а другий – вимогливим рецензентом. Рецензія була надрукована у журналі “Господарство України” (1929р., № 9). В ній відмічались позитивні сторони дослідження, давались критичні зауваження і поради. На жаль, довгі роки книга була вилучена з бібліотек, і нею не могли користуватись вчені, викладачі, дослідники з географії промисловості України.Наприкінці дамо коротку довідку про автора книги та його науковий доробок. Пошукові роботи в архівних установах, перегляд періодичних видань 1920-1950-х років дали змогу встановити основні періоди життя і творчого доробку науковця.

Ізраіль Ілліч Зільберман народився 20 серпня 1888 року в м.Ніжині Чернігівської губернії. В 1907 році закінчив Ніжинську класичну гімназію із золотою медаллю і поступив на економічне відділення Петербурзького політехнічного інституту. Після закінчення першого курсу в 1908 році захворів і змушений був переїхати до батьків у Київ. Поновив навчання у Київському університеті Св.Володимира на юридичному факультеті за спеціалізацією “політична економія”. Після закінчення університету в 1912 р. І.І.Зільберман працював у Києві на різних службових посадах в конторі правління цукрових заводів. У травні 1917 року був обраний до складу новоствореного всеросійського Центрального Комітету Професійного союзу працівників цукрової промисловості, що знаходився у Києві. У 1918 році бере активну участь у роботі Першого Всеукраїнського з’їзду працівників цукрової промисловості, виступає з доповіддю в якій обгрунтовує ідею нової націоналізації цукрової промисловості України. З травня 1919 року обіймав посаду завідуючого фінансового відділу Головцукру та працював у Київському обласному управлінні цукрової промисловості, а з 1921 року – в Київській губернській плановій комісії (Губдержплан). Надрукував цілий ряд статей у різних журналах, в яких порушувалися питання розвитку і географічного розміщення харчової промисловості України, зокрема цукрової. Помер у 1955 році.