Оточити русифіковані міста ще нашими селами і здійснити засновану на принципі «голови Мао» і чоботах українських хунвейбінів «культурну революцію» — буває сню ночами у жахливих культуртрегерських маревах. Реальність значно прозаїчніша, що розшифровується як простіша і головно — проституйованіша. «Поверніть нам вулиці!» (reclaim the street) — рух далеко не етнічний. Національне коріння новітніх ситуціаністів потонуло в мультирасовому морі, загибіло і поховано у сухому лондонському асфальті. Нам вони цікаві з огляду на рад. позиціоновану соціально-екологічну складову, не зайву в умовах тотальної урбанізації, а відтак і денаціоналізації етнічної фракції в найпросунутіших київських мізка.

Домінування міського способу життя досягло вирішальної стадії нещодавно і мало обговорюється. Вперше в історії відсоток міського населення в світі перевищив 50% (за даними ООН, цей відсоток складає 45%; але, враховуючи рурбанізацію, тобто поширення міського способу життя на сільських територіях, така цифра відповідає дійсності — прим. пер).

Менше ста років тому це число складало всього 15%. Соціальний та екологічний вплив сучасного міста, що виражається у забрудненні довкілля, винищенні біоти, бідності, стресах і злочинності, безсумнівно зростає. Тому критичний і конструктивний аналіз міста та його зв’язків із світом природи видається не те що доречним — нагальним.

Місто — від найперших поселень аж до сучасних мегалополісів (від назви др.-грец. міста Мегалополь, що виникло внаслідок злиття більш ніж 35 поселень; перекручене «мегаполіс» з’явилося в останні роки у ЗМІ, хоча й почало проникати в наукову лексику — прим. пер.), — завше залежало від землі, на якій розвивалося. Незважаючи на це, відчуження міста від природи очевидне. Значні міські центри з’являлися протягом історії в різних частинах світу, але саме в середньовічній Англії (скоріше, йдеться про дещо пізніший час: якщо не про промисловий переворот кінця XVIII сторіччя, то про активний розвиток мануфактури, теж не набагато раніше — прим. пер.) вирубка й освоєння лісових просторів та розвиток капіталізму призвели до того, що міста стали домінувати над селом. Феодальні та інші традиційні стосунки витіснялися торгівлею, диверсифікацією, виробництвом задля прибутку, а не для власних потреб. Тоді ж відгородження общинних земель (так званий аграрний переворот і політика відгороджування — джентрі господарювали тепер на підприємницькій основі і селяни, якщо були неспроможними платити орендну плату, мусили через певний час покинути місце проживання — прим. пер.) знедолювало тисячі людей (1,5 млн. за перші 20 років ХІХ сторіччя — прим. пер). Вони не мали іншого вибору, як поневірятись у містах — працювати на нових фабриках або загинути на вулиці.

У 1800 році Лондон був найбільшим містом Європи. Він мав десять кілометрів в діаметрі; населення його складало близько мільйона. Місто можна було перетнути пішки за годину. Через сто років воно збільшилось в чотири рази. Сьогодні тут живе понад десять мільйонів, а щоб перейти його, треба кілька днів. У 1850 році у світі було лише чотири міста-мільйонера, сьогодні таких більше тисячі, і кількість їх зростає.

Очевидними є наслідки такої потужної концентрації людей, враховуючи нашу економічну систему, засновану на конкуренції і приватній власності. Здоров’я планети буквально залежить від міста та його трансформації — не лише фізичної, але й соціальної. Місто — це не просто будинки й дороги; це матеріальне уособлення сучасних технологій; крім того (принаймні потенційно), місто — це людська спільнота, в яку ми об’єднуємося аби задовольнити спільні потреби. Але капіталістична система базується на приватній власності і соціальній нерівності — так місто стає суцільною фабрикою, а спільнотою гендлюють. Рішення про розбудову міста та його функції приймаються не відповідно потребам людини, а лише в інтересах ринку — звідси неконтрольоване розповзання міст і конурбацій, а значить деструкція довкілля.

Транспорт, шкідливі викиди, бідність і злочинність — ось що більше всього турбує лондонців та міських жителів усього світу. І заки політики різного штибу нескінченно обіцяють вирішити усі ці проблеми, реальний стан справ невпинно погіршується. Зелені зони зникають, соціальні служби розпадаються, а соціальна нерівність росте. Ті, хто може собі дозволити, відсиджуються у таких собі бункерах родових помість, залишаючи бідність за їх стінами — а отже, викидаючи суспільні проблеми із голови. Таке занурення в приватне життя, значне відчуження від людської спільності називають «соціальною амнезією»; разом із тим ринкові цінності проникають в усі сфери життя. Парадоксально, але у містах, де так багато людей живе поряд, ми почуваємось ізольованими й самотніми.

Попри підлабузницькі епітети, які корпоративні медіа вживають, говорячи про «енергійні», «успішні» столиці і центри, більшість жителів (або навіть ті, хто просто ходить їх вулицями) все одно вважають їх перш за все шумними, брудними та небезпечними.Свобода у таких містах, видається, виражена в можливості їхати по ним в авто; а слово «община» трактується як спілка споживачів.

Тим не менше, іноді ідея соціальної свободи проривається через суспільний порядок — у пиятиках і святкуваннях, в спонтанних сутичках і у повстаннях, в дискусіях і спробах усвідомити наші спільні, колективні потреби. Інше місто, інше життя: солідарність, творчість та розмаїття. Не ефективна маркетингова машина, але ансамбль людських стосунків в гармонії із природним середовищем. Такий соціальний аспект екологічно збалансованого міста є революційним для сучасного суспільства.

Вільне місто, засноване на рівноправних політичних, економічних та соціальних силах, дозволить біоті вільно розвиватися там, де це можливо, припинить руйнацію екосистем. Його жителі зможуть переступити бар’єр між міським та сільським способом життя, стати вищими за суперечливий дуалізм «зеленого» і «сірого», створивши одночасний розвой і соціальних, і природних умов. Місто, де соціальні заходи акцентовані на взаємній довірі, направлені проти егоїстичних і змагальних відносин, зможе справедливо розподілити природні й суспільні блага між своїми жителями та поміж іншими спільнотами. Місто, де замість держави — структура, що визначає економічну систему, та разом із подібними міжнародними структурами контролює розвиток міст. Спільнота визначатиметься географічно (на противагу державно-національним межам), а суспільний контроль зможе створити мережу автономних районів на регіональному та глобальному рівнях.

Лише такий підхід може справедливо вирішити неоднозначну, але загрозливу проблему кризи довкілля та їх соціальних наслідків. Ідеї децентралізації, зменшення споживання енергії, або застосування «екологічно чистих» технологій можуть здаватися реальнішими і практичнішими. Але вони не включають соціальний контекст, не виходять за межі капіталізму, чи будь-якої іншої інституційної ієрархії; вони приречені на забуття.

Історія міст знає спроби «включити» соціальну справедливість та охорону довкілля в комерційні і державні структури. Наприклад, плани ранніх соціалістів, таких як Роберт Оуен, який заснував перші кооперативи на початку позаминулого сторіччя. Через сто років, по написанні книги «Місто-сад майбутнього», Е. Говард заходився навколо заснування нових містечок на кшталт Welwyn Garden City (місто-сад Велвін). Тут можна згадати й недавні пропозиції щодо сталого розвитку, створення «зеленого» уряду чи нового типу міської влади. Але усі ці та інші ідеї все одно залишаються в рамках існуючих комерційних та бюрократичних структур.

Так як ми ставимося один до одного, так само ми ставимося і до природи. Логіка сучасної домінантної та ієрархічної бюрократичної системи, що ставить економіку в центр, вимагає конкурентного росту, мінімізування вартості та інтенсифікації виробництва. А це має відомі соціальні й екологічні наслідки…

Варто почати хоча б із переробки паперу і пляшок чи то зменшення використання авт, щоби прийти до вивчення і зміни характеру стосунків між людьми, між світом суспільства і природи. Покладаємо наші сподівання на спільноту та на трансформацію економічного, політичного й інституційного середовища. Така концепція підштовхує до радикального екологічного підходу, й стверджує, що подолання екологічної кризи в цілому, і в містах зокрема, вимагає не лише зміни способу життя окремої особистості, але й радикальних змін соціального устрою.