| Головна » Статті » Біологія | [ Додати статтю ] |
Бобові
|
Бобові Другою дуже цінною групою трав'яних рослин, лук і пасовищ є родина бобових, або метеликових, яка об'єднує майже 12 тис. видів. З них на території України, Росії, Білорусі, в Се-редній Азії, на Кавказі росте 1700 видів. Бобові відрізняються від злакових добре розвиненими стрижневими коренями, які проникають у грунт на 2,5—9 м. На них у верхній частині багато різноманітної форми і розмірів бульбочок, в яких живуть бульбочкові бактерії. її кілька різновидів. Кожний різновид утворює бульбочки на коренях певної групи бобових. Насіння бобових доцільно інокулювати безпосередньо перед сівбою або бактеризувати грунт відповідними штама-ми бульбочкових бактерій. Листя у бобових багаторічних трав трійчасте, пальчасте, перисте, рідше суцільне, з прилистками, квітки зигоморфні (тобто такі, через які можна провести тільки одну площину симетрії). Оцвітина подвійна, квітки зібрані в головки, китиці, прості зонтики, є поодинокі квітки. Віночок складається з п'яти пелюсток. Верхній — парус (прапор), дві бічні — весла (крила), два нижніх зрослись, утворивши човник. Чашечка зрослолиста з п'ятьма зубцями. Десять тичинок зростаються в трубки, які охоплюють зав'язь. Інколи одна тичинка вільна, рідше всі десять вільні. Плід — біб одно-, дво- або багатонасінний. Бобові поширені в основному на кормових угіддях лісової і лісостепової зон, але поступаються перед злаковими, складноцвітими і подекуди осоками. У степових районах ростуть на за-плавах річок, схилах, лиманах, поливних землях, вздовж заасфальтованих доріг Лісостепу і Степу, де вони підживлюються дощовими водами за рахунок стікання їх з асфальту. Місця вздовж доріг можуть бути використані для збирання насіння. Більшість бобових добре поїдають тварини. Серед бобових трав найцінніші на луках конюшина лучна, рожева, біла (повзуча), люцерна синя (посівна), жовта, еспарцет, чина лучна, вика (мишачий горошок), буркун, астрагали. Останні серед бобових поширені найбільше. Тому родину бобових можна було б назвати також родиною астрагалових. Серед бобових є цінні лікарські, харчові, медоносні, декоративні рослини. Менш цінні з них, але ті, які дають вегетативну масу (багаторічні люпини, буркун), можна використовувати як сидерати. Бобові — дуже поживні рослини. 1 кг сіна, заготовленого із збереженням листочків, відповідає 0,5—0,6 корм. од. і містить 90—100 г перетравного протеїну. Трава бобових за поживною цінністю займає перше місце серед кормових рослин. Штучне сушіння їх на початку цвітіння дає можливість одержувати цінні протеїнові концентрати, особливо при відокремленні стебел від листків і використанні останніх з цією метою. Більшість бобових добре поїдають тварини. У фазах бутонізації і цвітіння бобових суха речовина багаторічних трав містить 18—20 °/о протеїну, 3—4 % — жиру, 26—28 % — клітковини і 42—46 % безазотистих екстрактивних речовин. Найбільш цінні в кормовиробництві люцерна посівна і жовта, а також хмелеподібна, конюшина — лучна (червона), рожева, біла, еспарцет посівний (виколистий), піщаний закавказький, лядвенець рогатий, мишачий горошок, буркун. Горошок мишачий, вика мишача (Vicia cracca L.). Багаторічна (до 10 років у травостої) сіножатна, отавна рослина, яка стелеться. Стебла 60—120 см і більше завдовжки. Коренева система глибоко проникає в грунт (від 1,6 до 3 м). Листя парно перисте з міцним гіллястим вусиком, листочків 7—12 пар. Фіолетові, рідко білі квітки зібрані в багатоквіткові густі китиці. Квітконоси довгі. Боби коричнювато-бурі. В бобах у середньому по 5—7 насінин. Маса 1000 насінин — 7—11 г. Поширена повсюди в Україні, в Нечорноземній зоні Росії, на лісових галявинах, біля доріг. Пристосована до різних ґрунтово-кліматичних умов, високоврожайна (60—80 ц/га і більше сіна з двох укосів), добре переносить затоплення і малосніжні холодні зими. Дуже добре поїдають тварини, поживність також добра — це одна з кращих кормових трав. Цвіте і плодоносить з травня по червень. У культуру, на жаль, поки що не введена, оскільки не налагоджено насінництво. Багата на вітамін С і каротин. Дуже цінна для змішаних посівів з іншими культурами — багаторічним житом, кормовими рослинами інших родин. При сівбі на корм слід ураховувати процент (до 70—80 %) твердого насіння (перед висіванням треба скарифікувати). Повсюди пер-спективна в зеленому конвеєрі і польових травостоях. Буркун білий —Melilotus albus Desr. Цінна дворічна озима, рідше однорічна яра, високоврожайна кормова і медоносна рослина. Стебла від 80 см до 2 м заввишки, прямі, інколи дещо піднімаються, зелені, внизу червонуваті. Листки трійчасті, зазублені по всій довжині, середній листочок, як і в люцерни, на черешку, бічні — сидячі, прилистки невеликі вузькі (ниткоподібно-шилоподібні). Корені буркуну добре розвинені, проникають у грунт на глибину до 4—5, а в однорічного — до 3 м. Буркун залишає до 120 ц/га сухої маси коріння і надземних решток, в яких міститься до 200—250 кг/га азоту. В будь-якій фазі рослина має характерний для білого буркуну запах. Суцвіття — багатоквіткова пазушна китиця. Квітки білі. Боби — одно- або двонасінні, з коротким загостреним носиком, рідше голі, частіше сітчасто-зморшкуваті. Насіння кутасто-округло-яйцеподібне світло-жовте. Маса 1000 бобів —2,6—3 г, 1000 насінин — 1,9—2 г. В окремих екотипів і сортів шкірка під час обмолоту бобів залишається на насінні, у деяких легко відокремлюється. Росте повсюди в усіх зонах, за винятком тундри, практично на всіх ґрунтах. В Європу і США буркун завезений із Сибіру, його називають сибірською травою. Буркун добрий фітомеліорант, усуває засоленість, поліпшує водопроникність ґрунту, є цінним попередником озимої пшениці. У господарствах Вінницької області на полях, де підстилаючою породою є водонепроникні балтські глини, після буркуну поліпшуються ріст і врожайність наступних польових культур — пшениці, кукурудзи, ячменю, картоплі, буряків. За поживністю у фазі цвітіння буркун близький до люцерни, Вміст кумарину обмежує застосування буркуну в зеленому конвеєрі, його слід згодовувати разом з іншими культурами не більш як 20—25 кг на голову великої рогатої худоби, краще в в'яленому вигляді. З буркуну одержують цінний сінаж, а в сумішці із злаками (овес, райграс однорічний) високопоживний силос і добре сіно. Як пасовищну рослину буркун використовують переважно в Казахстані, Західному Сибіру. Рис. 4. Буркун білий Рис. 5. Конюшина біла Добрий медонос, особливо однорічний, період цвітіння якого досить тривалий (30—35 днів). Цінні сорти з одночасним дозріванням насіння, ті, що менше осипаються, більш облистнені, з мінімальним вмістом кумарину. Буркун продуктивна рослина. Урожайність зеленої маси з одного укосу досягає 400—450 ц/га, насіння — від 6 до 12 ц/га. Проте в період обмолоту бувають великі втрати (40—50 % урожаю) внаслідок осипання насіння. Менш поширений у культурі і широко на природних луках буркун жовтий, лікарський (М. оfficinalis (L.) Dеаг.). Дуже схожий на білий, відрізняється яскраво-жовтим забарвленням квіток. За кормовою цінністю і продуктивністю дещо поступається перед білим буркуном, більше уражується хворобами. Характеризується великим вмістом кумарину. Поширений у тих самих районах, що й буркун білий. Росте як бур'ян на степових луках, перелогах, берегах ариків і каналів. Внаслідок різкого кумаринового запаху в травостої тваринами не поїдається. У сіні поїдається добре, особливо кіньми. Перспективний для залужування схилів, як компонент сіножатних травосумішок, особливо на солончаках і солончакових ґрунтах. Конюшина біла, повзуча (Frifolim repens L.). Стрижнево-коренева, повзуча, багаторічна з бічними пагонами, що вкорінюються, типово пасовищна, яра, від 10 до 22 см заввишки рослина. Основна маса дуже розгалужених коренів роз-міщується на глибині ЗО—40 (до 60) см, окремі стрижневі коре-ні проникають на 1,5—2 м. Від основного укороченого стебла підходять бічні повзучі пагони або такі, що трохи піднімаються. Листя на довгих черенках власне і є травостоєм. Біля основи черенків листя є великі прилистки. Суцвіття — кулеподібна го-лінка на довгій ніжці, без приквіткових листків. Квітки білі, рідше блідо-жовті або зеленуваті. Біб дво-, три-, рідше чотири-насінний.. Насіння дрібне, овальне, стиснуте-, блискуче або червонувате з рожевим, коричневим, зеленуватим відтінками, з корінними під шкіркою, які чітко виділяються. Маса 1000 насінин 0,7-0,9 г. Поширена повсюди. За невеликим винятком (степові, солонцюваті, солонцеві і надмірно кислі ґрунти) росте майже на всіх ґрунтах. Вологолюбна рослина. Зимостійкість добра, витримує затоплення. Оптимальний рівень ґрунтових вод для нього 60—80 см. Цвіте протягом вегетативного періоду, починаючи з травня до осені. Насіння дозріває в липні — серпні. Подібно до злакових трав розмножується насінням і вегетативно (пагонами, які вкорінюються), тому дуже стійкий і конкурентоздатний у травостої. Не витісняється злаковими травами, навпаки, може витісняти або обмежувати їхнє кущіння, особливо на бідних супіщаних ґрунтах. Добре нагромаджує азот (у травосумішках, за даними А. В. Сау, 1967, до 120 кг/га). У зв'язку з двояким способом розмноження період використання в травостої дуже тривалий. Кормова цінність і поїдання добрі. Застосування високопродуктивних сортів, таких як Гігант білий, Бітунай, Гомельський та інших, дає змогу за 4—5 циклів випасання мати 350—400 ц/га зеленої маси. Добрий медонос. Вирощують у травосумішках. Конюшина сунична (Т. ambiguum М. В.). Високопродуктивна, укісно-пасовищна, цінна кормова рослина. Поки що не набула поширення. Головки білі, злегка рожевуваті, боби одно- або двонасінні. Самозапильна рослина, розмножується самосівом і вегетативно — вкоріненням стебел, переважно на Кавказі. Період використання в посівах 3—4 роки. Після розв'язання проблеми насінництва культури може бути використана як пасовищно-сіножатна рослина на зрошуваних сіножатях і пасовищах південних районів, а також в інших регіонах. Дуже пластична рослина, росте на різних ґрунтах. Кормова цінність висока, пої-дання добре. Як і біла, сунична конюшина — добрий медонос. Конюшина червона, лучна (Т. sative Grome) —цінна бобова багаторічна трава. В північних нечорноземних районах, у Білорусі, на Поліссі, в центральному і північному Лісостепу і західних районах України конюшина лучна — основне джерело якісних кормів — сіна, сінажу, кормів штучного сушіння, цінний компонент зеленого конвеєра, тобто рослина, яка багато в чому визначає стан кормовиробництва в цілому. Листки трійчасті, ніжні, нижні на довгих, верхні на коротких черешках. Листочки сидячі. Суцвіття — головка, оточена верхівковими листками з широкими прилистками. Квітки пурпурні, боби однонасінні. Насіння серцевидно-овальне, жовто-фіолетове, блискуче, при зберіганні протягом 2—3 років темніє. Маса 1000 насінин 1,9—2,0 г. У культурі поширені два підвиди: ранньостиглий — двоукісний і пізньостиглий — одноукісний. Перший ярого типу, в травостоях росте в середньому 3 роки, максимальна продуктивність — на другий рік вегетації. Потім поступово зріджується і на другому-третьому році використання випадає з травостою повністю. Другий підвид — рослина озимого типу, дає один укіс, поширений переважно в Нечорноземній зоні. Рослини ярого типу мають 5—7 міжвузлів, широкі прилистки, озимого — 7—12 міжвузлів і довгі прилистки. Обидва підвиди — рослини довгого дня. Одноукісна конюшина має вищий травостій, нерідко врожайна з першого укосу. При запізненні із збиранням (у фазі цвітіння) відростає погано. Максимальна продуктивність спосте-рігається на першому-другому роках використання, потім випадає. Конюшина в культурі давно. Рослина вологолюбна, добре росте на родючих аерованих ґрунтах, погано — на засолених і дуже кислих ґрунтах. Поїдання добре, поживність трави, сіна, сінажу висока. 1 кг якісного сіна відповідає до 0,62 корм. од. і містить 80—90 г перетравного протеїну. Рис. 6. Конюшина рожева Слід зазначити, що поживність сіна залежить від якості заготівлі — чим більше в ньому збереглось листя, тим поживність і вміст протеїну вищі.. Двоукісна конюшина цвіте в середині червня, дозріває в серпні, одноукісна — на 12—16 днів пізніше. Кількість отав у обох підвидів залежить від строку збирання першого укосу і умов зволоження. При достатньому зволоженні конюшина дає три укоси. Добре реагує на органічні і фосфорно-калійні добрива, а на кислих ґрунтах — і на вапнування. Урожайність за один укіс — від 200 до 400 ц/га, якщо добре зволоження, за 2—3 укоси — від 400 до 600 ц/га. Конюшина рожева, гібридна (Т.gibridum L.) — природний гібрид білої (повзучої) і червоної конюшини. Поширена повсюди, в культурі — менше, що несправедливо, оскільки в сумішці із злаковими дає цінний корм. Напівверхова пасовищно-укісна озимо-яра рослина 30—40, в культурі до 100 см заввишки. Після випасання відростає добре, після скошування незадовільно. В травостої тримається 3—4 роки. На пасовищах не випадає довго завдяки само підсіванню і вегетативному відновленню аналогічно білій конюшині. Дає поживний корм, але поїдається в чистому вигляді гірше, ніж конюшина лучна або біла, оскільки має гіркуватий смак, але в сумішці із злаковими травами поїдається добре. Більш зимостійка, ніж конюшина лучна, дуже рідко вимерзає. Добре росте на родючих суглинкових, глинистих і супіщаних ґрунтах. Поширена повсюди, крім тундри. Урожайність зеленої маси нижча, ніж червоної конюшини, але за урожайністю насіння перевищує її. Корені проникають у грунт на глибину до 3—4 м, але основна маса їх розміщується на глибині 40—60 см. Стебла порожнисті, дещо підіймаються. Так само, як і в конюшині, на нижніх листках черешки довгі, на верхніх — коротші. Листочки без білої плями посередині, з паралельними жилками, які видаються, прилистки шкірясті, світлі, яйцевидно-ланцетні або яйцевидні. Суцвіття — кулеподібні, пазушні голівки. Насіння темно-зелене, темно-коричневе, інколи крапчасто-мармурове, дрібне, овально-яйцеподібне або трикутно-кругле. Маса 1000 насінин — 0,7—0,8 г. Менше, ніж лучна конюшина, чутлива до кислотності ґрунтів. Середня врожайність сіна 37—40 ц/га. Добрий медонос. Фаза цвітіння настає в червні, цвіте до жовтня. Козлятник східний, галега східна (Galega orientalis L.). Багаторічна рослина (в чистих посівах росте до 14 років, у травостоях із злаковими — 7—8 років) на Кавказі, інколи на полях Криму. Культуру можна висівати повсюди в Степу, Лісостепу, Поліссі, Нечорноземній зоні на силос, сіно, сінаж і зелений корм з бобовими і злаковими. Висота рослин 80—100 см і більше. Листя непарноперисте, з 5—6 великими листочками на вкорочених черешках. Квітки білі або фіолетові в рідких китицях. Боби шилоподібно-загострені, лінійні. Насіння за формою і кольором нагадує люцернове, але більше 2,5—3 мм. Урожайність 6—8 ц/га. Чашечки квіток, квітконіжки вкриті залозистими волосками. Добрий медонос. Укісна стиглість настає рано — в кінці травня — на початку червня, в південних районах ще раніше. У чистому вигляді молочні тварини поїдають погано, в сумішці із злаковими — добре. Урожайність висока — на рівні еспарцету і люцерни. Люцерна голуба (Меdicago coerulea Less.). Цей вид люцерни значно поширений у південно-східних районах. Рослина більше, ніж інші види люцерни, пристосована до степових умов вирощування, що дуже важливо для використання в селекції. Люцерна голуба швидко грубіє, має малу облистяність, що слід усувати селекцією. Рис. 7. Люцерна жовта Рис.8. Лядвенець рогатий . Для цього треба використовувати велику різноманітність її диких форм. Багаторічна рослина кореневищного типу з міцною, глибокою кореневою системою. Китиці багатоквіткові (до 30 квіток), боби щільно спірально закручені два-три рази, з сітчасторозміщеними жилками. Урожайність досить висока — 30—40 ц/га сіна. Кормова цінність і поживність високі, поїдається тваринами добре. Рослина перспективна для висівання в укісно-пасовищних травосумішках, зокрема з житняком, стоколосом прямим та іншими травами. Люцерна жовта, серповидна (М. falcatа L.). Багаторічна, напівверхова, пізньостигла, укісно-пасовищна яра рослина. Коренева система розгалужена, із значною кількістю бічних коренів, міцна, проникає в глибину ґрунту до 4—6 м. Стебла 40—90 см завдовжки. Листя трійчасте. Листочки біля основи завжди звужені, від середини і вище зубчасті, за формою обернено-яйцевидні до продовгуватих. Пластинка листка знизу опу-шена. Китиця густа, яйцевидна або округла, 25—30-квіткова. Віночки квіток жовті, боби серповидні або прямі, багатонасінні, темно-коричневі, навіть чорні, слабковолосисті або неопушені. Насіння в основному бруньковидно-подовжене, жовто-коричневе, 1,8—2,3 мм завдовжки. Маса 1000 насінин— 1,75—2,1 г. Поширена в Лісостепу і Степу, на Кавказі, в Західному Сибіру в природних травостоях, на різних ґрунтах, включаючи засолені — солончаки і солонці. Порівняно з люцерною синьо гібридною і конюшиною більш стійка проти посухи, а також зимостійка. У зв'язку з різними умовами поширення має екотипи. Цвіте в кінці травня — на початку червня, насіння дозріває в Лісостепу в серпні, в Степу — в кінці липня. Дуже цінна кормова рослина, урожайність висока — 40—60 і навіть до 100 ц/га сіна. Добре витримує випасання. Поїдається тваринами добре. Поживність зеленої маси і сіна висока. Зелена маса і сіно люцерни жовтої дещо грубіше, ніж люцерни посівної і конюшини, в ній дещо більше клітковини. Люцерна синя, посівна, звичайна (М. sativa L.). Основна бобова кормова культура в системі кормового конвеєра лісостепових, степових і південно-східних районів. Крім згодовування в свіжому вигляді і сіна з люцерни виготовляють поживний сінаж, а також корми штучного сушіння — борошно, гранули і брикети, трав'яну січку, з листкової маси, відокремленої від рослин спеціальними агрегатами,— протеїн вищої якості, який мають в результаті коагуляції соку рослин. Висока кормова цінність люцерни поєднується з її високою продуктивністю. В богарних умовах з 2—3 укосів люцерни в Лісостепу збирають 350—500 ц/га зеленої маси, 80—90 ц/га сіна, на зрошуваних ділянках — відповідно 700—800 і до 200 ц/га сіна. У Криму можна мати 4—5, а в Середній Азії — 5—6 укосів. Збір перетравного протеїну при урожайності 500 ц/га становить 1700—2200 кг/га. У Середній Азії люцерна була відома задовго до нової ери. Як зазначає Ф. Д. Кобурн (1908), первісні хлібороби цінили люцерну як дорогоцінний дар природи. З Азії в Європу вона була завезена персами в 490 р. до н. є. під час нашестя царя Ксеркса. У Римі уже в 146 р. до н. є. культура люцерни стала звичайним явищем. Вважають, що в Європу завезена маврами через Іспанію в період підкорення цієї країни, не виключено — і римськими солдатами. Проте іспанська назва люцерни Аlfalfa (альфальфа) суто арабська. Іспанські конкістадори завезли її і в Америку. У Росії люцерну називали буркунець, червоний буркун, в'язіль, степовий в'язіль, лучний в'язіль. На Україну люцерна потрапила на початку XIX ст. з Європи. За даними Усова (1837), люцерну посівну завіз князь Бобринський із Європи, вперше посіяв у Смілянському повіті Київської губернії (тепер Черкаська область), де вона перезапилилася з місцевими формами жовтої люцерни. Тому люцерна посівна — це гібридна популяція. Не виключено, що в нашу країну вона потрапила з азіатських екотипів. Листя люцерни трійчасте, бічні листочки сидячі, центральний на черешку 2—4 мм завдовжки. Листочки у верхній частині зазублені, центральна жилка виступає за його межі. Китиця подовжено-овальна або головчаста (щільна, коротка), віночки квіток фіолетові. Боби багатонасінні, спірально закручені в 2— 4 оберти. Насіння брунькоподібне, світло-коричневе, матове, ма-са 1000 насінин в середньому 2 г. Гібридні форми з жовтою люцерною мають різне забарвлен-ня віночка. Серед фіолетових і темно-фіолетових квіток трапляються фіолетово-жовті і жовті. Вегетує до 8—10 років. Висока продуктивність протягом 3—5 років. Очевидно основна причина — технологія і відсутність сортів. У Древній Греції вона на одному місці росла до 20 років. У Мексіці на початку XX ст. були поля, де люцерна без пересівання давала укоси подібно до злакових трав на луках протягом 200 років. У Франції в кінці XIX — на початку XX ст. були поля, де люцерна росла протягом 100 років. На початку XX ст. у США вважали, що люцерна звичайно може бути на одному місці від 10 до 25 років. Були поля, де вона росла майже 60 років. За сприятливих умов вирощування люцерна дуже довго може рости на тому самому місці. Значно поширена в усіх зонах України, а також у Нечорноземній зоні, Західному Сибіру, на Кавказі, в Середній Азії, на Далекому Сході. У дикому вигляді росте на остепнених схилах, осипах, в степу, долинах рік. Добре росте на родючих, добре дренованих ґрунтах, у тому числі і на слабкозасолених, погано — на кислих ґрунтах. Продуктивність і тривалість використання люцерни збільшуються при глибокому (на 20—30 см і більше) розпушуванні ґрунту. Допустимий рівень ґрунтових вод для неї — не вище ніж 120—150 см. Досить посухостійка, але для посиленого росту потребує багато вологи, яку витрачає дуже економно (коефіцієнт водоспоживання 280—360). На другий-третій рік життя добре переносить витолочування. Після скошування і випасання добре відростає. Цінна сіножатна і пасовищна рослина. У другій половині дня тварин можна випасати на чистих посівах люцерни. Вранці, по росі це неприпустимо, оскільки можливе захворювання тварин тимпанією. Сіно і зелений корм люцерни дуже поживні, багаті на мінеральні речовини, вітаміни, мікроелементи, кальцій і фосфор. За якістю корму більш цінна рослина, ніж конюшина, еспарцет, лядвенець та інші трави. У період цвітіння 1 кг містить 38—44 г перетравного протеїну, 22—23 % сухої речовини і відповідає 0,20—0,22 кормової одиниці. Норма висіву насіння при звичайній рядковій сівбі становить 14—20 кг/га, при широкорядній на насіння—1—3 кг/га. У насінному матеріалі нерідко багато твердих насінин (до 60 %), тому перед сівбою насіння скарифікують. Сортовий склад щороку переглядають і уточнюють. Тепер є сорти, які частково запилюються самі, наприклад Ярославна, що дає змогу займатися насінництвом люцерни у більш північних областях (на Поліссі). Лядвенець рогатий (Lotus corniculatus L.). Дуже поширений в європейській частині, на Кавказі, в Середній Азії. Росте на луках, вздовж доріг, на схилах, по берегах річок. Напівверхова, яра, дуже ранньостигла, стрижнево-кореневищна, розлога, добре облистнена укісно-пасовищна рослина. Стебла в природних травостоях 30—40, у посівах — 60—80 см заввишки. Корені проникають на глибину до 2,5 м, але основна маса розміщена в шарі 0—40 см. У культурі поширений мало. Основна причина — відсутність насіння. Відповідно до умов тієї місцевості, де вона росте, можна виділити лісовий, лісостеповий і степовий екотипи, які розрізняються облистяністю, ростом, консистенцією зеленої маси. Так, у лісового і лісостепового екотипів лядвенця зелена маса типово трав'яних рослин, у північного вона більше схожа на зелену масу гороху, чини лучної, бобів — більш обводнена. Цим особливо відрізняється лядвенець болотний, який виділяють в окремий підвид. Лядвенець слід вирощувати разом з іншими бобовими — люцерною, еспарцетом, конюшиною і злаковими — грястицею збірною, стоколосом безостим та ін. Будова листя у лядвенця рогатого трактується по-різному. За П. П. Ва-виловим та ін., листки у лядвенця трійчасті, з добре розвиненими прилистками; за С. І. Дмитрієвою, В. Г. Ігловиковим, II. С. Конюшковим, В. М. Раменською — п'ятірні (три листочки на черешку, два нижні біля основи замінюють прилистки). Суцвіття типу простого зонтика по 5—6 шт. виходять з пазух листків на довгих квітконіжках. Віночок квіток жовтий, прапор інколи оранжевий. Боби прямі, тонкі, бурі, 2,5—3 см завдовжки. Насіння дуже дрібне, овальне, злегка сплющене, темно-коричнене, рідше темно-мраморно-плямисте, блискуче. Маса 1000 насінин — від 1,4 до 2 г залежно від екотипу. Росте лядвенець на різних ґрунтах. Зимостійкий, досить посухостійкий, витримує затоплення. Навесні відростає раніше, ніж інші бобові, і формує зелену масу до пізньої осені. У культурних травостоях утримується від 5 до 10 років. Середня врожайність сіна від 20—ЗО до 40—50 ц/га, зеленої маси— 180—250 ц/га. Сіно ніжне, охоче поїдають усі види тварин. Слід зазначити, що в лядвенця на відміну від інших бобових — конюшини, еспарцету, люцерни — листя у період просихання в палках не відокремлюється, не осипається так, як у цих трав. Зелену масу добре поїдають тварини в період цвітіння. До цвітіння— погано, оскільки в квітках міститься гірка барвна речовина. Сіно, сінаж і силос тварини поїдають добре. Отавність дуже добра. Поживність зеленої маси і сіна на рівні інших бобових— гороху, еспарцету — дещо нижча, ніж люцерни і конюшини. Слід ширше вводити в культуру. Для цього насамперед треба вирішити проблему насінництва. Солодка гола, звичайна (Glycyrrhira glabra L.). Багаторічна трав'яна, переважно сіножатна, силосна, рідше пасовищна коренево-паросткова рослина з сильною кореневою системою, прямими стеблами від 40 до 100 см заввишки. Облистяність добра. Листя опушене, непарноперисте з 3—8 парами листочків. Суцвіття — рідка подовжена китиця з білими, жовтуватим з фіолетовим і ліловим відтінками. Боби бурі, шкірясті, насіння — під дрібного (2—3 мм) до великого (6—8 мм), злегка сплющене з боків, округле або неправильної форми, гладеньке, матове або слабкоблискуче. Колір насіння зеленувато-коричневий або коричневий. В Україні поширена переважно в Степу, рідше в Лісостепу, в напівпустелі, пустелі, на Кавказі, в Сибіру — на заливних луках, обривах, схилах, степових подах і западинах, лиманах і чистих заростях. Крім солодки голої трапляється і менш поширений підвид — солодка уральська. Поїдання великою рогатою худобою і кіньми незадовільне, верблюдами і вівцями — середнє, у вигляді сіна поїдається тваринами краще. | |
| Переглядів: 1484 | |
| Всього коментарів: 0 | |