| Головна » Статті » Архітектура | [ Додати статтю ] |
Архітектура передньої азії (XXX – IV століття до н.е.)
|
Реферат на тему Архітектура передньої азії (XXX – IV століття до н.е.) Архітектура Передньої Азії – це архітектура цілої низки країн, народів, суспільних систем, що тут існували. Центром культури, яка розвинулася, стає Межиріччя – зручна для ведення землеробства долина між ріками Тигром та Євфратом, що розмістилася на перехресті багатьох важливих торговельних шляхів. Тут виникли, а потім зникли з лиця землі держави-деспотії Шумер і Аккад, Вавилонія й Ассирія, Мідія й Персія, які, ворогуючи між собою, підносилися одна за одною, їх архітектура внаслідок майже однакових місцевих умов, виробничих відносин та ідеологічних поглядів мала багато спільного. У Межиріччі природні умови були несприятливі для господарювання. На півночі не вистачало води для зрошення. А на півдні, навпаки, простягалися великі болота і траплялися часті повені. Влітку стояла страшна спека. Шість тисяч років тому на півдні країни оселилися перші мешканці – шумери. Завдяки тяжкій праці численних поколінь вони стали одержувати багаті врожаї. Для цього довелося копати канави і колодязі, осушувати болота. Поступово тут, у Шумері, виникла велика цивілізація (рис. 3.1). Перші поселення були ще малі, житла в них робилися з очерету. Кожне селище мало заступника – бога або богиню, статуї котрих знаходилися в побудованих на платформах (щоб піднести їх над звичайними житлами і краще захистити від повеней) храмах. Жерці цих храмів були могутніми й впливовими людьми. З часом шумерські поселення перетворювалися на великі міста. Перші самоврядні міста-держави виникли в Межиріччі ще за 4000 років до н.е. Вони досягали свого розквіту, вели між собою війни, підупадали. На місці одних з’являлись інші. Їхні численні багатства й родючі землі приваблювали нових завойовників. Шумерські міста (рис.3.2) були обнесені фортечними мурами, за якими простягалися лани землеробів. До характерних рис містобудівництва Шумеру можна віднести наближені до кола або овалу обриси плану міста в цілому, розміщення святилища в центрі або в північно-західній частині міста на горбу чи штучній високій терасі, нерегулярну систему вулиць, відсутність міських площ і наявність численних дворів, навколо яких групувалися жилі, палацові та храмові приміщення. У Месопотамії не ростуть ліси, та на півдні багато очерету. Там зовсім немає будівельного каменю. Багато лише глини. З неї й споруджували будинки та храми, фортечні мури, створювали статуї, а також робили горщики для приготування їжі, тарілки, зернотерки, навіть серпи для збирання врожаю і цвяхи! Завдяки глиняним табличкам виникло і перше шумерійське письмо – клинопис. Не дивно, що саме тут виникла легенда про те, що Бог створив людину з глини. Іншими дарунками землі, які використовували шумери, були нафта та асфальт. Асфальт вживали як скріплювальний та гідроізоляційний матеріал. За допомогою нафти випалювали цеглу. Стіни різних будинків і споруд мурували переважно з цегли-сирцю. Скріпляли цеглини глиною, мулом, асфальтом. Глина – не дуже міцний матеріал, тому щоби стіни були надійними, їх робили товстими, приблизно в один метр. У таких домах влітку було прохолодно, а взимку – тепло. Перекриття робили найчастіше склепистими, також з глини. Інколи застосовували удаване склепіння (рис.3.4а) – воно не розпирало стіни в різні боки. Стіни можна було виводити більш тонкими, але й прогін, тобто відстань між стінами, мала бути занадто малою і тому так перекривали хіба що вузькі коридори, галереї і т.ін. Щоби зменшити розпір, зовнішні стіни виводили вище п'ят склепіння (рис.3.4б) або розміщували перекриті склепіннями приміщення паралельно – це дозволяло взаємно гасити розпір склепінь (рис.3.4в). Викладали склепіння без опалубки, поперечними похилими рядами (рис.3.4г). Через невеликий прогін склепінь внутрішні приміщення навіть у палацах виходили вузькими та довгими, а площа товстих стін сягала інколи 50 – 60 відсотків від загальної площі забудови (рис.3.3). До речі, в сучасних житлових будинках цей показник становить 12 – 14 відсотків. Аби збільшити жорсткість і архітектурну виразність стін, їх площини поділялися вертикальними прямокутниками та круглими виступами, розчленовувалися нішами. Для оздоблення сирцевих стін і захисту їх від механічних пошкоджень та вологи застосовували пофарбований у локальні тони або побілений тиньк, облицювання долішніх частин стіни випаленою цеглою, обмазку бітумом. Престижні споруди облицьовували кольоровими поливними керамічними кахлями. Інколи у стіну забивали керамічні «цвяхи» з кольоровими поливними голівками (рис.3.6), які утворювали на її поверхні мозаїчний візерунок. У північних районах (тут одночасно з шумерами оселилися кочівники-аккадці і їх країна стала зватися Аккад) для зміцнення долішньої частини стіни та укосів отворів використовували каміння, а також застосовували кам'яні й дерев'яні опори, що стояли окремо. Дерево як будівельний матеріал дуже цінувалося. В деяких районах країни існував досить дивний звичай: коли хтось наймав будинок, то діставав його без дерев'яних частин. І піднаймач разом зі своїм майном приносив двері й решту дерев'яного реманенту. Центром шумерсько-аккадського дому на півдні був тінистий двір, з якого через двері (спочатку їх заміняли очеретяні завіси) можна було пройти до невеликих житлових кімнат (рис. 3.5). На півночі вони були розташовані навколо найвищої головної кімнати з вогнищем і вписувалися у квадратний або прямокутний план. Будинки заможних городян були навіть дво- і триповерховими (рис.3.7). Всередині вони мали балкони та галереї. В домах існували вбиральні і стічні труби. Вікон або не було взагалі, або їх робили невеликими, щоби влітку краще зберігалася прохолода, а взимку – тепло. Це спричиняло замкненість їх зовнішнього вигляду. Для храмів і палаців також характерною є схема плану у вигляді квадрата або прямокутника з мальовничо розташованими прямокутними дворами (рис.3.3, 3.9). Вони розміщувалися в укріплених цитаделях міст, як-от храм у місті Тудуб (рис.3.10). Тут спорудили першу овальну терасу площею 8000 м2 і оточили її муром з монументальною брамою. У дворі за цим муром знаходився великий житловий будинок верховного жерця. Далі йшла овальна й оточена муром тераса висотою 6 м. Всередині цього овалу вздовж стіни навколо прямокутного двору розташовувалися склади, кухні й майстерні. В задній частині цього двору, знову-таки на платформі, височів сам храм. У Межиріччі монументальні будівлі через слабкість наносного грунту взагалі зводили на високих платформах, які облицьовували цеглою й обмазували бітумом. Цей захід був не лише конструктивним, але водночас і художнім. Будівля, піднесена вгору, краще виражала силу і могутністиь богів, жерців, правителя. Також у центрі священної округи на велетенській терасі здіймається храм бога Ана – володаря неба й покровителя міста Урук (рис.3.9). Сторони його тераси з похилими стінами – 70х60 м, висота – 14 м; на неї ведуть двоє сходів. Шумерський храм розвинувся з людського житла: тут також велике середнє приміщення з вівтарем оточують менші каплиці, зовнішні мури храму мали білу обмазку, звідти його умовна назва «Білий храм». Храм в Єль-Обейді теж містився на високій платформі з щільно утрамбованої глини. Стіни платформи й храму згідно з давньошумерською традицією були розчленовані вертикальними виступами (контрфорсами). Крім того, стіни платформи в долішній частині були обмазані бітумом, а вгорі побілені і таким чином членувалися також по горизонталі. Вздовж стіни храму в нішах між виступами стояли дуже виразні мідні фігурки биків (рис.3.8а). Храми були в кожному шумеро-аккадському місті. Найвідомішим і до того ж добре дослідженим є місто Ур, яке близько 2100 р. до н.е. досягло свого розквіту (рис.3.11). В цей період Ур мав 40-50 тис. мешканців. Ріка Євфрат текла попід самим Уром і наповнювала штучний канал, який оточував його товсті й могутні сирцеві мури. Канал утворював еліпс, велика вісь якого дорівнює приблизно одному кілометру й орієнтована з південного сходу на північний захід. Під мурами було два порти: на Євфраті і на каналі. Місто ділилося на майже суцільно одноповерховий житловий район, що розстилався у вигляді плоскої рівнини, і цитадель (рис.3.12). Комплекс цитаделі виділявся не тільки в плані, але й у силуеті міста, бо там височів храм бога місяця Наннара. Він панував над містом, був ідейним та композиційним центром священної ділянки. На відміну від попередніх він стояв на вершині ступінчастої піраміди, яка складалася з трьох поставлених одна на одну платформ (рис.3.13). Ця форма культових споруд стала типовою у Межиріччі й одержала назву «зіккурат» («вершина»). Три яруси зіккурату в Урі – найдавнішого з відомих (побудований принаймні на сто років раніше від найстарішої єгипетської піраміди!) – були вирішені в контрастних тонах: долішній був обмазаний бітумом, середній – облицьований червоною випаленою цеглою, горішній – вибілений; на ньому на висоті близько 21 м підіймався храм, обкладений блакитною глазурованою цеглою. Зіккурат був «сходами на небо». Він яскраво виражав ідею сили богів, уособлював ієрархічну структуру суспільства, на верхньому щаблі якого стояли обожнювані правителі. Кожне шумерське місто було присвячено одному з богів, який вважався його покровителем. Місто Ереду, розташоване за двадцять кілометрів на північ від Уру, вважалося містом бога вод і мудрості Енкі. Тут у цитаделі також височів зіккурат (рис. 3.8). Він був менший, ніж урський, але кращий за композиційно-художнім вирішенням. Двох вершин досягла шумерсько-аккадська архітектура: однієї – в монументальних спорудах, а другої – в будівництві міст. Шумери – перші відомі в історії будівничі міст – міст, у яких колишні кочівники обернулися в осілих людей. Вони зробили те, що потрібно було для захисту міст від ворога, створили площі перед палацами й храмами, забезпечили місту питну воду і стічні канали, спорудили громадські будівлі, які зміцнювали в громадян почуття гордості й самосвідомості; усе це було зроблено надзвичайно досконало й не мало більш ранніх прототипів. У VIII – VI ст. ст. до н.е. на півночі Межиріччя, там, де колись було Аккадське царство, виникла могутня військова держава Ассирія (рис.3.14). Ассирійці мали велике і добре озброєне військо. В їхніх перемогах ассірійцям допомагало те, що вони перші навчилися виробляти залізо й озброїли своїх воїнів невідомою раніше залізною зброєю. Царі Ассирії завоювали все Межиріччя, Сирію, Фінікію... Вони грабували переможені країни, а людей вбивали або забирали в полон. Своєю жорстокістю ассирійці перевершили всіх завойовників стародавнього світу. Загарбання скарбів, одержання данини, взяття полонених дозволили ассирійським царям вести велике будівництво. Пишно забудовувалася і прикрашалася їхня столиця – найдавніший Ашшур, покровителем якого був верховний бог ассирійського пантеону – Ашшур. Столиця була побудована на березі річки Тигр, щоб у її порту мали змогу розвантажуватися торговельні судна. Великі ассирійські міста одночасно були й міцними фортецями, здатними витримати і зухвалий штурм, і тривалу облогу. Ашшур був обнесений мурами з сирцевої цегли висотою 15 – 18 м і товщиною близько 6 м з підмурком із великих кам'яних брил. З зовнішнього боку стіни через кожні 20 м йшли башти-контрфорси. Поміж пласких дахів домів та палаців підносилися башти храмових зіккуратів. В Ашшурі, на відміну від більшості месопотамських столиць, їх було три: зіккурат покровителя міста – бога Ашшура і зіккурати храмів Ану й Адада (рис.3.16). Вони розташовувалися поруч, мали загальний двір, а в святилищах, що містилися між цими баштами, шанували бога грому Адада та його батька – бога неба Ану. В правління Саргона II була заснована нова столиця – резиденція царя Дур-Шаррукін (у перекладі «Фортеця Саргона»). Як і Ашшур, вона стояла теж на Тигрі, але подалі від районів безперервних воєнних дій. В її плануванні відбився подальший розвиток містобудівництва Дворіччя – розробка прямокутної схеми міського плану. Прямокутник фортечних мурів (рис. 3.17) був орієнтований по сторонах світу своїми наріжниками. Сотні тисяч полонених з Ізраїлю, Урарту та інших країн побудували місто з його чудовими палацами, садами і храмами всього за чотири роки. Її цитадель з палацом Саргона II була розташована не всередині міста, а біля зовнішніх стін. Це давало можливість швидко перекинути війська до палацу по широких стінах фортеці й легко одержати допомогу ззовні у випадку повстання населення проти деспота. Палац Саргона містився на величезній платформі висотою приблизно з сучасний п'ятиповерховий будинок (14 м). Інтереси оборони міста збігалися тут із художніми – звеличенням царя. Приміщення палацу групувалися навколо великих та малих дворів (рис. 3.18). До комплексу палацу входив і зіккурат. Урочистою була композиція головного входу, який був фланкований двома баштами (рис.3.19), чиї долішні частини були складені з величезних кам'яних блоків, оздоблених рельєфами фантастичних крилатих биків з головами ассирійських царів (рис.3.20). У палаці Сарагона II було двісті десять залів і тридцять дворів. Стіни палацу прикрашали розкішні рельєфи, що розповідали про життя володаря. Загальна їхня площа становила 6000 м2 . У палаці були водогін, каналізація і солідні склади харчів та зброї. Дур-Шаррукін проіснував недовго і вже наприкінці VII ст. до н.е. був зруйнований мідянами. Син Саргона Сінаххериб (704 – 681 рр. до н.е.) переніс столицю у Ніневію – на Тигрі трохи на південь від Дур-Шаррукіну. У Ніневії, яку називали «Лігвом левів», за бажанням царя Сінаххериба були посаджені сади та тінисті парки. Зберігся указ Сінаххериба щодо планування Ніневії. Згідно з ним ширина головної вулиці, по який проходив шлях процесій, мала бути (нашими мірами) 26 м. Забудовникові, який звів свій будинок за межею «червоної» лінії, погрожувало бути настромленим на палю на даху власного дому. Та найбільшого розквіту Ніневія набула за часів царя Ашшурбанапала (669 – 635 рр. до н.е.), котрий створив там найобширнішу на Стародавньому сході бібліотеку, яка налічувала більше 20000 клинописних глиняних табличок. Ніневія за його часів стала найкрасивішим містом, розкішною столицею неосяжної Ассирійської держави (рис.3.21). Та існувати довго їй не судилося. На той час імперія розрослася до таких розмірів, що нею вже неможливо було управляти. Вона почала розпадатися. Мідійці об'єдналися з іншими пригнобленими народами й розгромили Ассирію. Для того, щоб узяти столицю Ніневію, переможці перегородили ріку Тигр і спрямували її води на місто. Так само за 77 років до того ассирійський цар Синаххериб зруйнував Вавилон за відмову здатися. Так Ассирію постигла помста народів... Та на відміну від Ніневії, яка назавжди пішла в небуття, Вавилон був відбудований і наприкінці VII ст. до н.е. став найбільшим містом Дворіччя, світовим торговельним та культурним осередком з населенням близько 360 тис. чоловік, столицею Нововавилонської держави (рис.3.22). Велике будівництво ведеться не тільки у самому Вавилоні, але й в інших містах держави, наприклад, в Урі. Вавилонські царі, у чиї володіння входило тепер це місто, прагнули здобути прихильність шумерського бога місяця Наннара. За Навуходоносора II (605 – 561 рр. до н.е.) до старого ядра тамтешнього зіккурату (рис.3.13) приробили нову оболонку, а потім надбудували (рис.3.22а). За того ж Навуходоносора II, який завоював Іудейське царство, а людей погнав у рабство (біблійний вавилонський полон євреїв), Вавилон став найпишнішим містом Стародавнього світу і гордо називав себе «пупом світу». Своєю красою та багатством він вражав усіх, кому доводилося тут побувати. Захоплювало правильне й розумне планування столиці Вавилонського царства (рис.3.23). Вона була збудована у формі чотирикутника, орієнтованого по сторонах світу наріжниками. Євфрат перетинав місто, розділяючи його на дві частини. По обидва боки ріки тягнулися набережні, захищені від руйнівних під час повені хвиль міцним муром. Цей мур перетворювався на серйозну перепону для ворога, якщо б він захотів узяти місто з кораблів. Вавилон було обнесено потрійним рядом міцних фортечних мурів: перший - з невипаленої цегли, два інші - з випаленої. Простір між першими двома поясами мурів був заповнений глиною. Висота мурів – 22 м. Над стінами через кожні 44 м височили потужні вежі. Загальна ж довжина мурів сягала 18 км. Вони охоплювали площу в 20 км2. У мурах довкола міста були розміщені казарми, військові склади зі зброєю й фуражем для коней. Товщина мурів була така, що хоробрі їздці влаштовували на них змагання на колісницях, запряжених четвериком. Тільки для того, щоби виготовити потрібну кількість випаленої цегли для третього внутрішнього муру, знадобилося б, за приблизними підрахунками, 250 сучасних великих цегельних заводів (продуктивністю 10 мільйонів штук щорік). До того ж вавилонські мури не були, так би мовити, «голими». Зовнішній їхній бік був облицьований цеглою з багатими візерунками й рельєфами левів, газелей, драконів, вояків зі зброєю в руках. Тож хіба можемо після цього дивуватися, що стародавні автори вважали вавилонські мури за чудо світу? З зовнішнього боку мури були оточені ровом. Складна система водяних споруд дозволяла на випадок небезпеки залити рівнину, яка оточувала місто й укріплення Вавилона. Місто було забудовано три- і чотириповерховими будинками, котрі утворювали широкі та прямі вулиці, що виходили до воріт міста. Композиційною віссю міста являлася Дорога Процесій, що починалася від воріт богині Іштар (рис.3.24) і вела до центру міста, де розташовувалася священна ділянка зі храмом головного бога Вавилона, творця світу, Мардука. Ворота богині війни й розбрату і водночас плодючості і плотської любові – Іштар – були найкрасивішими серед восьми інших. Облицьовані темно-синіми кахлями з рельєфними зображеннями драконів і однорогів, вони являли собою могутню укріплену споруду з чотирма вежами. Дорога Процесій – двадцять чотири метри завширшки, рівна, як шнур, забрукована великими кам’яними плитами, розкреслена на всю довжину червоними смугами з цегли, була величезним відкритим тунелем. Не було з нього видно ані будинків, ані вулиць, бо обабіч його стояли стіни сім метрів заввишки, гладенькі, без єдиної брами, завершені мереживом зубців, між якими на однаковій відстані здіймалися вежі. Якби ворог здобув ворота Іштар, відкрилася б перед ними рівна, брукована дорога аж до царського палацу. Але в ту ж хвилину з мурів і з веж посипалася б на нього злива стріл, списів і покотилися розжарені брили асфальту: ворог не мав би найменшої змоги сховатися або втекти. Отож цей шлях був останнім неприступним резервом вавилонського укріплення – справжнім шляхом смерті для ворога. Дорога приводила до Храмового Міста – Есагіли. Його будівлі були найвищими у Вавилоні. Священний квартал відмежовували від решти міста міцні мури, такі ж товстенні, як і мури Вічного міста. Над усіма храмами височила уславлена семиступінчаста вежа Етеменанкі, в якій перебував бог Мардук, охоронець столиці світу, що називалася Вавилон, тобто «Ворота божі», бо саме тут боги сходили на землю. Стояла вона серед великого комплексу будівель - палаців жерців, храмових складів і приміщень для прочан, які сходилися сюди з усієї Вавилонської держави. Це була справжня «штучна гора», яка височіла над усім навколо, мов давні її володарі. Вона здіймалася вгору аж на 90 м! Збудував її зодчий Арадаххешу. Всі ступені зіккурату (рис. 3.25) були суцільні: їх складено з шарів невипаленої цегли, скріпленої намулом та асфальтом і вистеленої для тривкості шаром очеретяних мат, просочених бітумом завтовшки майже в метр. Випаленою цеглою користувалися лише для облицьовування споруди. Тераси зроблено прямокутної форми, з трохи похилими мурами й неоднакової висоти; на них можна було піднятися трьома зовнішніми сходами (одні були перпендикулярні до масиву башти й вели до вхідної брами на першому ступені). Стіни ступенів оздоблені нішами й виступами, а можливо, глазурованими кахлями та фризами. Яруси були різного кольору: чорного, червоного, білого, блакитного. Чорний означав підземний світ, червоний – землю, блакитний – небо. Можливо, що на першому ступені у великих вмурованих посудинах росли кущі або деревця. З архітектурного погляду споруда являлася ідеальним втіленням уявлення про гору, на якій жили боги, і про сходи, якими боги спускалися до людей, а люди підіймалися до богів. Будівництво башти вимагало величезної, справді «вавилонської», тобто «рабської» праці. Однак з усіх вавилонських чудес (вавилонські мури, Вавилонська башта, Дорога Процесій) за найбільше чудо вважали «висячі сади». Не мури, що були велетенські та й годі, не башту, що була колосальна, не Мардуків шлях, що був лише монументальний, – а споруду, яка відзначалася всіма цими властивостями і, крім них, ще й «надзвичайною красою» (рис. 3.27). Вона примикала до царського палацу, розташованого поруч із муром, майже впритул до воріт Іштар, на величезній терасі висотою до 30 м. Тільки висячі сади і північний мур царського палацу (це відомо з античних письмових джерел та клинописних табличок) були зведені з тесаного каменю. А камінь у месопотамській архітектурі - велика рідкість. За легендою, Навуходоносор II збудував сади для своєї жінки Амітіди, мідійської царівни, яка сумувала за мальовничими горами й лісами батьківщини. Сади стояли на склепіннях, що спиралися на стовпи й мури з кам'яних брил (рис.3.28). На цих склепіннях трималися піднесені над міськими мурами тераси. Тераси вкрили камінням і асфальтом, а потім вистелили випаленою цеглою й оливковим листям, аби вода не просочувалася на нижні поверхи. Зверху був насипаний товстий шар родючої землі і висаджені невідомі в Дворіччі дерева, кущі, квіти. Були там і затишні альтанки, дзюрчали на сонці водограї. Пишна зелень висячих садів радувала око серед рівнини, випаленої сонцем. Під його гарячими променями армія рабів піднімала воду на тераси царського саду для поливання. «Висячі сади» перевершили багато інших споруд античності, більших розмірами і розкішніших; вони перевершили їх, по-перше, оригінальністю задуму; по-друге, досконалістю й сміливістю будівельних конструкцій, водочерпальними пристроями і, по-третє, красою. Тим часом у тіні стін найпотужнішої фортеці стародавнього світу – Міста Міст – виростала нова могутня сила – Перське царство. Найміцніші укріплення і найдокладніше продумані оборонні засоби не зупинили цього ворога. Бо мури й вали укріплень – це лише допоміжний засіб людей, які їх захищають. Вони нічого не варті, коли воїни не хочуть їх захищати... Вавилонянам було байдуже, який з тиранів над ними пануватиме. У 539 р. до н.е. вавилонська аристократія відчинила перед військом перського царя Кіра міські брами. Був страчений син вавилонського царя Набоніда Бел-шар-уцур (біблійний Валтасар), який за наказом свого батька правив на той час у Вавилоні і намагався чинити опір персам. Нововавилонське царство припинило своє недовге існування. Блискучого розквіту досягла у VI – IV ст. ст. до н.е. архітектура стародавньої Персії, яка до того часу завоювала всі країни Передньої Азії (рис.3.29). Стародавні перси були кочівниками, що не мали традицій монументального будівництва та архітектури. Релігія персів не дозволяла зображення божества та будівництва храмів, через що провідну роль у ній відігравала архітектура монументальних гробниць і палаців, які, на відміну від ассирійських палаців, не були схожі на фортеці. Перські можновладці не шкодували коштів для будування споруд, які мали звеличувати їхню могутність. З усіх кінців імперії доставляли на царські будівлі рідкісні та коштовні будівельні матеріали, звідусіль зганяли сюди вмілих майстрів. У Персії найбільш поширеними були скельні гробниці Фасади царських гробниць досягають дуже великих розмірів. Вони доволі пишні за своїм оформленням. Гробницю Дарія (рис.3.30) висікли в скелі на висоті 20 м, фасад її мав вигляд заглибленого в скелю широкого хреста. Його долішню частину залишили гладенькою, а у горішній знаходиться рельєфне зображення царя, котрий сидить на помості, який підтримують чоловічі фігурки, розміщені двома ярусами. Вони уособлюють країни, що входили до складу Перської держави. Над головою царя – бог Ахурамазда, який благословляє правителя. Середня частина хреста зайнята фасадом самої гробниці; в центрі – великий дверний проріз, що веде у внутрішню поховальну камеру, а обабіч – по дві колони, котрі підтримують архітрав. Форма капітелей і баз повторює колони палаців. Для перської палацової архітектури на відміну від ассирійської стає характерним об'єднання в окремій будівлі цегли, дерева і каміння. Комплекс палацових будівель у Персеполі (рис.3.31) підносився на величезній терасі (450х300 м), яка була частково вирубана в скелі, а частково доповнена кам'яною кладкою з підпірною стіною, велетенські блоки якої скріплювали залізні скоби. Головний вхід на терасу знаходився з південного боку, де парадні сходинки приводили в невеликий двір, на початку якого стояли величні пропілеї Ксеркса – «Брама усіх країн» (рис.3.31а, 3.32). Особливо вражали у перських палацах грандіозні приймальні зали – ападани – вершина будівельного мистецтва у стародавній Персії. Ападана Дарія (рис.3.31б, 3.33) з кам'яними колонами висотою 18,6 м була б спроможна вмістити усіх відвідувачів палацу «Україна» у Києві. Ця ападана за формою плану була квадратна (62,5х62,5 м) і з усіх боків мала подвійні 12-колонні портики. Стіни залу товщиною 5,6 м викладені з сирцевої цегли, а колони - кам'яні. Оригінальні капітелі колон (рис.3.34) виникли під впливом дерев'яних підбалок з розвилками, що забезпечували краще спирання перехресних балок перекриття. Мотиви орнаментики, якою прикрашали царські палаци, показані на рис. 3.35. Стіни сходинок ападани облицьовані кам'яними плитами, суцільно покритими рельєфними зображеннями, і завершені зубчастим парапетом. У середній частині підпірної стіни, між крилами сходинок, зображені дві групи воїнів, немовби охороняючих вхід до царської резиденції; а в трикутниках – леви, що нападають на биків (рис.3.36). Відносно легкі балочні перекриття з дерева дозволяли робити колони стрункими (рис.3.37) з відношенням діаметра до висоти близько 1:13 і широко їх розставляти (до 10 м). Завдяки цьому інтер'єр виходив достатньо просторим (рис.3.38). Великі розміри та розкішне оздоблення палацових ападан мали вражати залежні від перського царя народи, які приносили данину всемогутньому володареві. Будівництво в Персеполі тривало понад 60 років. Одночасно на будівельних роботах працювали не менш ніж 4000 чоловік. Та через 130 років по їх закінчені, в 330 р. до н.е., Олександр Македонський розбив рештки перської армії в бою під Персеполем. Під час святкування перемоги за його наказом було підпалено розкішний палац. За кілька годин від нього лишилися тільки попіл та руїни. Були знищені чудові твори мистецтва, створені не одним поколінням людей. Культура народів Передньої Азії складалася в умовах постійних завойовницьких війн. Ідеї панування та поневолення відбилися і в архітектурі. Ведучим типом монументальної архітектури Дворіччя став культовий комплекс з зіккуратами, а у військово-рабовласницьких деспотіях Ассирії та Персії – царський палац-фортеця. Яскраво виявлений світський характер влади у Стародавній Персії сприяв виникненню нового типу громадського будинку – ападани. Великих успіхів досягли зодчі в містобудуванні (початок регулярного планування, високий благоустрій) та в будівництві фортець. Типи житла з приміщеннями, що групувалися навколо двору або головної найвищої кімнати, надалі розвинулися в архітектурі багатьох азіатських народів. Досить широко використовувалися досягнення Дворіччя і в галузі зведення склепінь, декоративного оздоблення стін. Та прогрес у будівництві був би неможливим без наукових знань. Саме вчені Межиріччя вперше відкрили множення, ділення, піднесення до степеня, добування кореня і так далі. Саме вони визначили тривалість сонячного року, поділили його на дванадцять місяців, місяць – на чотири тижні, тиждень – на сім днів і запровадили високосний рік. Саме тут визначили астрономічні початки пір року. Тут уперше почали вивчати своє минуле, тут виникли перші держави... Література Афанасьева В., Луконин В., Померанцева Н. Малая история искусств. История Древнего Востока. – М.: Искусство, 1976. – 290 с., илл. Бунин А.В. История градостроительного искусства. Том 1. Градостроительство рабовладельческого строя и феодализма. – М.: Стройиздат, 1979. – 495 с., илл. Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Том 1. Архитектура древнего мира. Под ред. О.Х.Халпахчьяна. – М.: Стройиздат, 1970. – 510 с., илл. Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Том 9. Архитектура Восточной и Юго-Восточной Азии до середины XIX в. Под ред. А.М. Прибыткова. – Л.-М.: Стройиздат, 1971. – 643 с., илл. Всеобщая история искусств в 6-ти томах. Том 1. Искусство Древнего мира. Под ред. А.Д. Чегодаева. – М.: Искусство, 1956. – 467 с., илл. Всеобщая история искусств в 6-ти томах. Том 2. Книга 2. Искусство Средних веков. Под ред. Б.В.Веймарна и Ю.Д.Колпинского. М.: Искусство, 1961. – 508 с., илл. Глазычев В.Л. Зарождение зодчества .– М.: Стройиздат, 1984. – 126 с., илл. Дженкинс Н. Ладья под пирамидой. – М.: Наука, 1986. – 175 с., илл. Искржицкий Г.И. Рассказ о градостроительстве. – М.: Стройиздат, 1985. – 127 с., илл. История Древнего мира в трех книгах. Книга 1. Ранняя древность. Отв. ред. И.М.Дьяконов. – М.: Наука, 1989. – 471 с., илл. | |
| Переглядів: 525 | |
| Всього коментарів: 0 | |