| Головна » Статті » Архітектура | [ Додати статтю ] |
Архітектура 14-16 ст. в Україні
|
Реферат на тему: Архітектура 14-16 ст. Архітектура 14-16 ст. в Україні Забудова міст. У загальній картині еволюції архітектури та будівництва на українських землях час від середини XV до середини XVI ст. не становить окремого замкнутого в собі періоду. Містобудування, що виразно занепало на українських землях після інтенсивного розвитку в середині — другій половині XIII ст., у рамках розглядуваного періоду пожвавлюється, особливо з першої половини XVI ст. Цьому сприяла стабілізація внутрішньої ситуації. Започатковується формування мережі приватних міст, розвиток якої припадає вже на наступний період історії. У плануванні містобудівельних ансамблів впродовж століття не сталося істотних змін. Надалі виступають як утверджені ще за княжої доби вільні принципи планування, визначувані насамперед особливостями рельєфу конкретної місцевості, так і розпланування мішаного типу, на західноукраїнських землях нерідко з регулярним, характерним для планування міст на Магдебурзькому праві ядром, та вільним розташуванням передмість. Утвердження на українських землях нової еліти й активне будівництво резиденційних укріплень привело до того, що нерідко вони стали відігравати важливу роль у планувальній структурі міст. Продовжує розвиватися система міських укріплень як давніх історичних міст, так і новозасновуваних. Поряд з постійною загрозою з боку татар інтенсивний рух, спрямований на заснування нових міст, робить міські укріплення важливим напрямом розвитку українського оборонного будівництва. Як і раніше, лише поодинокі великі міста, на зразок Львова чи Кам’янця-Подільського, могли дозволити собі спорудження мурованих фортифікацій. У менших вони поставали хіба що у випадку належності до маєтків якогось могутнього феодала. Прикладом можуть бути міські укріплення зламу XV — XVI ст. Дубна, що належало князям Острозьким, — від них збереглася Луцька брама. У переважній більшості міст укріплення споруджувалися у комбінованому варіанті — з дерева та землі, в чому знайшла продовження одна з характерних рис оборонного будівництва княжої доби. Неодмінним елементом системи укріплень був рів — з водою, якщо це дозволяли місцеві умови, або сухий. Характер таких укріплень значною мірою визначали природні особливості рельєфу місцевості. Міська забудова розвивалася в рамках усталених містобудівних структур й у більшості своїй продовжувала залишатися дерев’яною. В окремих західноукраїнських містах з сильною патриціанською верхівкою німецького походження й тісними зв’язками з німецькими теренами значного поширення набули фахверкові конструкції верхніх поверхів при мурованих нижніх. Такий характер мала, зокрема, забудова Львова перед пожежею 3 червня 1527 р. Дерев’яні конструкції каркасів будинків стали поживою полум’я — для його зменшення гармати з міських мурів були повернуті на місто й розстрілювали конструкції верхніх поверхів будинків. Тому у Львові елементи готичної житлової забудови збереглися виключно на рівні нижніх поверхів будинків. Проте і після 1527 р. у середмісті, особливо на його периферії, дерев’яна житлова забудова не була рідкістю. Тим більше поширення вона мала на передмістях, для яких муровані житлові будинки і в пізніших часах належали до винятків. Поза Львовом окремі зразки житлової забудови розглядуваного періоду вціліли у Кам’янці-Подільському, але практично лише на рівні підвальних частин будівель. Частковим винятком виступає хіба що згодом неодноразово перебудовуваний вірменський торговий будинок, який існував уже в 1479 р. Житлова забудова менших міст була виключно дерев’яною; певніших відомостей про неї з розглядуваного століття не збереглося. Оборонні споруди. Розглядуване століття було черговим важливим періодом в історії оборонного будівництва. На його еволюцію помітно вплинуло утворення в середині XV ст. Кримського ханства й початок регулярних набігів кримських татар на українські землі. В цій галузі триває утверджене впродовж попереднього століття співіснування і паралельний розвиток власної традиції, закоріненої у княжій добі української історії, та привнесеної на західноукраїнські землі з другої половини XIV ст. європейської будівельної системи. Розвиток місцевого варіанта останньої був пов’язаний насамперед з середовищем прийшлої польської феодальної верхівки, німецького патриціату в містах (до його полонізації впродовж першої половини XVI ст.) та приїжджих будівничих, переважно німецького походження. Характерним прикладом невеликого мурованого укріпленого замку-резиденції може бути закладений 1485 р. замок у Свіржі на Львівщині, в якому вдало використано особливості рельєфу. Замок розташовано на схилі пагорба, в його оборонну систему первісно входила також споруджена у вигляді передмостового укріплення (для українських земель це приклад малохарактерний) оборонна вежа, яка, цілком очевидно, належала до традиції раніших часів і згодом занепала. Пристосована під дзвіницю вежа як оборонний елемент входила також у систему укріплень парафіяльного костьолу св. Мартина у Скелівці (Фельштині) на Старосамбірщині. Проте наймогутніші магнатські резиденції й одночасно найхарактерніші зразки резиденційної оборонної архітектури поставали на території найбільше загрожених Волині та Поділля. Вони насамперед набирали вигляду укріплених замків, які здебільшого включали систему стін з вежами й житловими приміщеннями як для власника та його родини, так і для гарнізону. Житлові будівлі на території таких замків нерідко були дерев’яними. Такі оборонні комплекси лише в окремих своїх елементах дійшли до нашого часу. З території Волині характерним прикладом подібного укріплення є Луцький замок, від якого збереглися стіни і вежі. З резиденції князів Острозьких в Острозі вцілів лише центральний її елемент — вежа Мурована (без завершення), споруджена на схилі замкового пагорба. Вона має два високих підземних (щодо рівня подвір’я) поверхи з могутніми готичними склепіннями й наземну (після втрати верхнього ярусу двоповерхову) частину. Сама її назва підкреслює, що до системи укріплень замку входили не лише муровані об’єкти, що підтверджує інвентар 1603 p. 2 За його даними, ще на початку XVII ст. княжий житловий будинок на території замку був дерев’яним. У систему укріплень Острозького замку входила також споруджена в північній частині подвір’я оборонна Богоявленська церква — поєднання резиденції з храмом вказує на зв’язок з традиціями княжого періоду, а включення церкви до системи укріплень замку демонструє той досить рідкісний на українських землях підхід до розпланування оборонного комплексу, який на Волині простежується також у Зимненському монастирі. Характерною особливістю замку є відсутність муру навколо подвір’я. Натомість він був важливим елементом укріплень замку князів Чарторийських у Клевані (закінчений 1495 р.), головним збереженим компонентом якого виступає могутня вежа. Клеванський замок так само розташований на схилі пагорба, обширне болото створювало природну перешкоду на підході до нього. До 1534 р. належить заснування замку Радивилів в Олиці, згодом значно перебудованого. Особливо важливий етап у розвитку оборонного будівництва на українських землях у зоні контакту з татарським степом припадає на 30 — 40-ві рр. XVI ст. У цей час з огляду на посилення турецької загрози тут істотно модернізуються наявні на той час муровані укріплення й споруджується низка нових дерев’яних фортець, внаслідок чого утворилася унікальна в історії оборонного будівництва на українських землях укріплена лінія. Крайнім її пунктом на заході була розташована на утвореному каньйоном острові фортеця у Кам’янці-Подільському, що посідала центральне місце серед оборонних комплексів Поділля, доповнена комплексом міських укріплень. Саме в цей час сформувалася унікальна система Польської та Руської брам, покликаних захищати підступи до міста з боку каньйону, значно модернізовано окремі елементи міських укріплень, споруджено їхні нові ланки. Особливого розмаху набрали роботи з переобладнання та модернізації фортеці, якими керував Ян Претвич. В цей час перебудовано й укріплено практично всі існуючі вежі, частину з них надбудовано й приведено у відповідність з найновішими вимогами оборонного будівництва. Значно розширено також Хотинську фортецю, відбудовану після знищень 1540-х рр. 1534 р. споруджено замок у Хмільнику, від якого найкраще збереглася вежа з фрагментами стін. 1538 р. перебудовано відповідно до новіших тенденцій оборонної архітектури замок у Скалі-Подільській. В середині XVI ст. (роботи завершено 1545 р.) докорінно перебудований давній замок у Меджибожі, який внаслідок цього став однією з найпотужніших фортець у реґіоні. Він нерегулярний у плані, прив’язаний до площі мису між річками Бугом і Бужком, включає п’ять різноманітних за конфігурацією башт і декілька будівель для гарнізону з приміщеннями для припасів та військового спорядження. Покликані прикривати найчастіше використовуваний шлях татарських набігів на Україну й найдалі висунуті на південь заселені українські території, замки Поділля утворили унікальний комплекс мурованого оборонного будівництва на найвразливішій ділянці кордону зі степом, — його західному відтинку. Вона була продовжена групою дерев’яних замків, розташованих на схід від регіону мурованих фортець на території тієї частини українських земель, які розтягнулися від Східного Поділля до Дніпра. У цій лінії дерев’яних фортець найдалі на захід був висунений замок у Барі, збудований в 1538 — 1540 рр. Найбільшим з них і взагалі найбільшим в українській історії дерев’яним укріпленим замком був київський, споруджений 1542 р. під керівництвом майстра Івана Служки 4 з соснового дерева з однією прямокутною і чотирнадцятьма шестигранними вежами. На обширній території всередині замкових стін були старостинська резиденція, численні приміщення для гарнізону та службового призначення, чотири церкви, костьол. Стіни замку були обмазані глиною і отиньковані. Через два роки так само із соснового дерева "у дві стіни" споруджено замок з шістьма вежами у Житомирі. Найменшим у цій оборонній лінії був Черкаський замок, збудований 1549 р. "людьми добродеревцями подніпровськими верховими" 5. Крим, де раніше споруджувалось багато фортифікацій, з переходом всієї території півострова під зверхність татар і витісненням з нього генуезців внаслідок зміни історичної ситуації, з другої половини XV ст. втрачає значення реґіону активного оборонного будівництва. Архітектура православних храмів. Поряд з оборонною архітектурою у другій половині XV — першій половині XVI ст. активно розвивається церковне будівництво. Прикметною особливістю періоду є те, що у ньому остаточно відходить на дальший план тема мурованого храму — її репрезентують лише поодинокі споруди. У Києві прикладом цього є відбудований 1470 р. від фундаментів коштом князя Семена Олельковича Успенський собор Києво-Печерського монастиря (підірваний 1941 р., відновлений 2000 р.), який демонструє продовження української традиції храмового будівництва у поєднанні з певними західними запозиченнями, такими як готичного походження ступінчаті фронтони та контрфорси. Натомість у перебудованій Успенській церкві Зимненського монастиря (1495) та єдиній добре збереженій оригінальній пам’ятці волинського мурованого храмового будівництва розглядуваного часу — невеликій Троїцькій церкві (1460) за монастирськими стінами виразніших запозичень з європейського будівництва простежити не вдається. Зимненську Успенську церкву північною стіною включено в систему монастирських укріплень і через те в ній посилено елементи оборонного призначення. Одна з веж монастирських мурів споруджена на продовженні північної нави. Церква належить до мало поширеного на українських землях типу безкупольних храмів — вона перекрита півциркульним склепінням і двосхилим дахом, внаслідок чого облегшено опорні стовпи, на даху споруджено чотири невеликі вежі. Проте запозичення з досвіду західного культового будівництва мали місце і на Східній Волині, свідченням чого виступає Богоявленська замкова церква в Острозі, від якої після перебудови наприкінці XIX ст. збереглася лише північна стіна. При традиційному для українського мурованого церковного будівництва чотиристовпному хрестовокупольному плані вона засвідчує активне запозичення з репертуару форм європейського готичного будівництва, проте, що характерно, насамперед у деталях. Нині важко сказати, чи це була воля замовника, відповідна іншим відомим зразкам тогочасного меценату князів Острозьких на зразок готичних елементів оправи Дерманського Євангелія та мотивів орнаментальної декорації тла Межиріцької чудотворної ікони Богородиці, чи вияв ширшої тенденції у волинському храмовому будівництві, оскільки інші аналогічні його пам’ятки нині не відомі. У контексті будівельної діяльності князів Острозьких варто згадати також споруджену коштом гетьмана Великого князівства Литовського К. І. Острозького на знак подяки за перемогу у битві 6 з московськими військами під Оршею в 1512 р. Троїцьку церкву у Вільнюсі. Споруджена 1542 р. Миколаївська церква Милецького монастиря фундації князів Сангушків загалом наслідує зимненський Успенський храм. За писемними джерелами до них може бути додана збудована незадовго до 1545 р. церква Святого Дмитрія на території Окольного замку в Луцьку (залишилися фундаменти). Короткий перелік мурованих церков Волині з-перед середини XVI ст. можна розширити також за рахунок Спасопреображенської церкви у Старому Збаражі, заміненої новим храмом 1600 р. На території Поділля з розглядуваного часу відомо лише декілька зразків мурованої церковної архітектури. Центральне місце серед них займає споруджена 1476 р. унікальна на українських землях за характером церква Покрови Богородиці в Сутківцях. У плані вона демонструє чотириконх з квадратною центральною частиною, декорованою назовні готичними ступінчастими щипцями-фронтонами (втрачені при перебудові кінця XIX ст.). В інтер’єрі церкву розподілено на два поверхи, нижній і вищий, має посередині не відомий в українському будівництві опорний стовп, який є ще одним доказом діяльності у Сутківцях майстра західної будівельної школи. На нього вказують і готичні зірчаті склепіння нижнього поверху у вежах. Оборонний характер споруди підкреслюють масивні стіни, невеликі вікна-бійниці і насамперед суцільний вінець бійниць-машикулів у завершенні стін. Сутківська оборонна церква — яскраве породження специфічної подільської історичної ситуації — такого акцентування оборонних елементів у мурованих церквах в Україні ніде більше немає. Для Поділля ж це явище ширшого характеру, на що вказує на декілька десятиліть раніша Покровська церква у Шарівці. Якщо сутківська оборонна церква має цілком унікальний характер, то приземкуватих пропорцій одноверха Троїцька церква у Зінькові (1521) з гранчастими апсидою і бабинцем є традиційніша, зімкнуте пірамідальне склепіння її нави нав’язує до репертуару форм дерев’яного будівництва. Отже, на території Волині та Поділля за сто років перед серединою XVI ст. споруджено ряд мурованих церков, які, попри нечисленність, вказують на загалом вагомі позиції мурованого церковного будівництва, які випливали насамперед з активної фундаторської діяльності місцевої феодальної еліти. Поза Волинню та Поділлям у західноукраїнському регіоні виступають лише поодинокі цілком відособлені приклади мурованого церковного будівництва. У Львові, як гадають, 1519 р. коштом князя К. І. Острозького, перебудовано церкву Онуфріївського монастиря. У Галичі на початку XVI ст. з матеріалів зруйнованого Успенського собору біля його руїн збудовано одноверху Успенську церкву (завершення згодом перероблене). У Перемишлі після 1535 р. на території відданої під юрисдикцію місцевого православного єпископа дільниці Владиче на кошти коваля Кузьми споруджено новий мурований кафедральний собор Різдва Іоанна Предтечі (розібраний у XVIII ст.). Як свідчить його зображення на гравюрі з видом міста початку XVII ст., це була порівняно невелика за розмірами споруда з двосхилою покрівлею, увінчаною сигнатуркою. Яскраво виражений готичний щипець на фасаді дає підстави здогадуватися, що собор будував хтось із діючих на місцевому ґрунті будівничих західної традиції, й бачити у ньому ще один з прикладів поширення впливу майстрів європейського походження на українське муроване церковне будівництво. З церковного будівництва перемишльського кола слід також згадати перебудову на зламі XV — XVI ст. давньої монастирської Онуфріївської церкви у Посаді Риботицькій. В ході цих робіт, зокрема в інтер’єрі храму, з’явилася мурована перегородка, яка відділила вівтарну частину від нави. Незважаючи на цілий ряд мурованих храмів, муроване церковне будівництво загалом займає скромніше місце в еволюції української церковної архітектури, яка у цьому напрямі цілком виразно переживала сповільнення розвитку. Зворотною стороною зазначеного процесу виступає активне поширення дерев’яного церковного будівництва, яке однозначно посідало домінуючі позиції у тогочасній храмовій архітектурі. Це явище навіть набрало своєрідної канонізації у церковній традиції, увійшовши як очевидна норма до тогочасної церковної літератури. Так, наприклад, Київський Євхологіон початку XVI ст. у чині святительської служби на закладення церкви звертається до практики спорудження саме дерев’яного храму. На розглядуваний період, особливо першу половину XVI ст., припадає значний розвиток дерев’яного храмового будівництва, насамперед у зв’язку з активним заселенням гірських районів Карпат, однак автентичних зразків дерев’яного церковного будівництва з-перед середини XVI ст. до нас так само не дійшло. Поширені в літературі дати 1502 та 1510 спорудження Юріївської церкви у Дрогобичі та Вознесенської в Улючі та Благовіщенської церкви у Ковелі (1505) не мають під собою переконливого ґрунту, тому не можуть сприйматися інакше, як апокрифічні. Не може підлягати сумніву, що окремі характерні особливості дерев’яного церковного будівництва з-перед середини XVI ст. вціліли в деяких пам’ятках пізнішого часу, проте нинішній більш ніж скромний стан дослідження його спадщини не дає можливості вести мову про конкретні відображення ранніх традицій. Джерела вказують на поширення дерев’яних церков на території замків татарського пограниччя — аж до згаданих чотирьох храмів у Києві. Пізня готика. В історії храмового будівництва західної традиції на українських землях середина XV — середина XVI ст. виступає насамперед як заключний етап розвитку готичного стилю. У Львові, який і далі залишався головним центром його поширення на українських землях, він ознаменувався завершенням понад столітніх робіт над спорудженням кафедрального костьолу, на прискорення яких не вплинуло навіть піднесення храму до рангу архієпископського 1414 р. Найцікавішими віднотованими в джерелах будівничими німецької традиції виступають Йоахим Ґром і Амброзіус Рабіш з Вроцлава, які під наглядом провізора Ґеорґа Шеллера закінчили цей храм. Скупі джерельні свідчення вказують, що обидва майстри були запрошені до міста спеціально для завершення костьолу й, мабуть, не розгорнули у Львові ширшої діяльності, — в усякому разі її слідів не віднайдено. З Вроцлава походив також ще один майстер, особистий слід якого у тогочасному львівському будівництві виявився яскравішим, — Ганс Блехер, який завершив склепінням західну частину парафіяльного костьолу 9, а можливо також спорудив південну вежу його фасаду. До останнього припущення схиляє та обставина, що у 1489 — 1491 рр. він будував вежу міської ратуші 10. Названі львівські будівничі сілезького походження — остання група майстрів готичної школи, зафіксована на терені Львова. Підтверджений джерелами епілог місцевого середовища архітекторів пізньої готики пов’язаний з активністю майстра Лукаса з Пряшева (t 1541), відомого з своєї діяльності у Львові та Луцьку, де він за контрактом мав спорудити новий палац та інші будівлі на території Верхнього замку, але не завершив їх 11. Проте від 1543 р. у Львові документально засвідчений перший майстер італійського походження — Петро Італієць 12, присутність якого вказує на початок нової доби розвитку будівельної справи на українських землях, пов’язаної з проникненням в Україну ренесансної будівельної культури, принесеної приїжджими італійськими майстрами здебільшого північноіталійського походження. Започаткована ще перед серединою XVI ст. діяльність цієї групи майстрів відіграла визначальну роль на наступному етапі розвитку архітектури та містобудування в Україні. Поза Львовом характерними зразками пізньоготичної костьольної архітектури виступають парафіяльні костьоли Святого Мартина фундації родини Гербуртів у Скелівці (Фельштин) та Новому місті, а також Троїцький костьол у Нижанковичах. До 1481 р. належить найдавніша частина — вівтар і нава — перебудованого на початку XVII ст. парафіяльного Троїцького костьолу в Олеську. Характерним зразком костьольної архітектури свого часу виступає також замкова каплиця в Бережанах на Тернопільщині з двома добудованими у XVII ст. симетричними круглими каплицями, перетвореними на мавзолей родини Сенявських. 1545 р. споруджено Троїцький костьол на території Окольного замку в Луцьку, близький, як свідчать описи, до Успенської церкви Зимненського монастиря. У Кам’янці-Подільському на переломі XV — XVI ст. споруджено домініканський костьол св. Миколая, планувальна структура якого в найзагальніших рисах нав’язує до схеми, відомої з найраніших пам’яток готичної архітектури, посталих на львівському ґрунті. І далі продовжувала розвиватися так само не відома за автентичними пам’ятками дерев’яна костьольна архітектура. На львівському ґрунті про неї вціліли скупі документальні свідчення. Так, зокрема, незабаром після відомого кривавого утихомирення бунту підмайстрів кравецького цеху (1491) його цехмайстри збудували дерев’яний костьол св. Анни. Як зазначалося, дерев’яний костьол існував і на території Київського замку 1542 р. До розглядуваного періоду належить найстаріша збережена пам’ятка релігійної архітектури іудейської традиції в Україні — синагога 1532 р. у Сатанові. Особливості цього типу будівель визначалися релігійними приписами, згідно з якими основу споруди складало прямокутне приміщення, до якого примикали додаткові — для жінок та школи (хедер). Зовні стіни синагоги прикрашені декоративним карнизом. На території Криму у розглянутий період відповідно до приписів, обов’язкових для культового будівництва ісламу, споруджувалися мечеті. Ранні оригінальні пам’ятки мусульманської релігійної архітектури не збереглися. Золочівський замок(1423) Свірзький замок 15ст. | |
| Переглядів: 2833 | |
| Всього коментарів: 0 | |