Головна » Статті » Історія України [ Додати статтю ]

Державний устрій і суспільний лад країн Стародавнього Сходу
ПЛАН

1. Державний устрій країн Стародавнього Сходу 3

1.1. Державний устрій Стародавнього Єгипту 3

1.2. Державний устрій у Месопотаміії 5

1.3. Державний устрій Стародавньої Індії 6

1.4. Державний устрій Китаю 8

2. Характеристика суспільного ладу 10

Список використаної літератури 14

1. Державний устрій країн Стародавнього Сходу

1.1. Державний устрій Стародавнього Єгипту

Староєгипетська держава була централізованою майже на всіх етапах свого розвитку, за винятком нетривалих періодів розпаду. Об'єднання Єгипту наприкінці IV тисячоріччя до н.е. під управлінням єдиного царя прискорило створення тут централізованого бюрократичного апарата, що на регіональному рівні був організований по древнім традиційним номам і поданий правителями-номархами, храмовими жерцями, вельможами і царськими чиновниками різноманітних рангів.

За допомогою цього апарату відбувалося подальше зміцнення могутності фараона, що починаючи з III династії не просто обожествлявся, а вважався рівним богам. Логічним слідством змін у єгипетській теології стає скрупульозна розробка ритуалу поклоніння богу-фараону, будівництво гігантських пірамід на місцях їхніх поховань. Геродот, відвідавши Єгипет у середині V в. до н.е., на основі зібраних їм переказів і жрецьких повідомлень про царя IV династії Хуфру (Хеопсі) писав, що роботи над спорудженням його піраміди продовжувалися 40 років (20 років на заготівлю матеріалів і 20 років на саме будівництво). Притягали до спорудження піраміди всіх єгиптян по черзі (на 3 місяця по 100 тис. чоловік).

Найбільшої могутності влада фараонів досягає в Новому царстві, коли остаточно затверджується заснована на військовій силі і численному бюрократичному апараті імперська влада центру, що цілком підпорядкував собі керування великою територією.

Влада фараона вже в Древньому царстві передавалася в спадщину (принаймні в часи царювання тієї або іншої династії). Але династії, як відомо, часто змінювалися, деякі фараони царювали, особливо в період смут, три-чотири роки, що знаходило виправдання в єгипетській теології, в уявленнях єгиптян про владу. Відповідно до цих уявлень божественності фараона було недостатньо, щоб родити нового фараона-бога. У єдину народжену дитину разом із насінням батька-бога повинний увійти бог, божественне царствене начало. У противному випадку всі інші діти фараона були б іпостассю бога-творця, а при множині дружин і наложниць у фараонів їх було б надто багато.

Царствене богосиновство як унікальна якість правлячого монарха не передавалося безпосередньо в спадщину. Воно могло бути передане, "увійти" у будь-яку жінку, що, навіть ніколи не бачачи царя, спроможна була зробити нового бога-фараона.

Ці уявлення і служили визнанню нового неспадкоємного фараона, легітимації влади нової правлячої династії, що, як свідчить тривала історія Древнього Єгипту, могли засновуватися й одним із численних номархов або головних жерців храмів.

При всій широті повноважень фараона його владу не можна розглядати як особисту, довільну. Політична стабільність єдиної держави Єгипту, недоторканність трону залежали від того, наскільки успішно фараон служив інтересам пануючих соціальних прошарків, особливо військовій і жрецькій верхівці. Влада фараонів стримувалася і релігійно-моральними нормами справедливості (маат), наслідування яких вважалося особливою заслугою царя-бога.

Двоїстість уявлень єгиптян про владу відбивалася й в особливостях управлінського апарата староєгипетської держави, що, незважаючи на свою численність, був слабко диференційований. Майже всі чиновники Єгипту були одночасно пов'язані з господарською, військовою, судовою і релігійною діяльністю. Причому якщо згодом прямий зв'язок царських чиновників із діяльністю тих або інших господарських підрозділів зростав, то їхню роль у релігійній сфері падав. У Новому царстві релігійні функції зосереджуються в руках замкнутої касти жерців, що протистоїть у ряді випадків царським чиновникам. Усе більше посилюється роль армії, військових начальників у сфері господарського керування.

На всіх етапах розвитку Єгипту особлива роль у керуванні державою належала царському двору. Про розвиток функцій державного апарату можуть свідчити зміни повноважень першого помічника фараона - джаті. Джаті спочатку жрець міста - резиденції правителя. Він водночас начальник царського двору, що відає придворним церемоніалом, канцелярією фараона. Повноваження джаті згодом виходять за рамки керування царським двором, царським господарством. У Новому царстві джаті здійснює контроль за всім керуванням у країні, у центрі і на місцях, розпоряджається земельним фондом, усією системою водопостачання. У його руках - вища військова влада. Він контролює набір війська, будівництво прикордонних фортець, командує флотом і ін. Йому належать і вищі судові функції. Він розглядає скарги, що надходять до фараона, щодня доповідає йому про найбільше важливі події в державі, безпосередньо стежить за виконанням отриманих від фараона вказівок.Слабка диференціація окремих ланок управлінського апарату, їхній нерозривний зв'язок із релігійно-господарською діяльністю в Древньому Єгипті визначили існування тут особливих груп осіб, що одержали при XVIII династії назву "слухняних призову".

"Слухняні призову" - це ті, хто міг безпосередньо вислухати і повинні були виконати наказ свого пана. Та сама особа могла мати "слухняних призову" і знаходитися в групі "слухняних призову" свого пана, начальника вищого рангу.

У системі органів керування особливу роль грала група "великих слухняних призову царя" - придворних, значних вельмож, державних діячів, охоронців царя. Частину своїх управлінських функцій представники цієї групи могли передавати своїм "слухняним призову". Вони найчастіше сполучали ряд посад, одержуючи за кожну з них особливе посадове земельне володіння. "Великі слухняні призову царя" очолювали усі вищі відомства в державі, у яких служили їх "слухняні призову".

Особливу групу "слухняних призову богів" складали робітники храмових господарств, поминальних храмів мертвих єгипетських фараонів. Їхня діяльність очолювалася особливими начальниками. Весь цей складний комплекс служб, господарських підрозділів так чи інакше був пов'язаний із трьома головними галузями керування, із трьома головними відомствами (військовим, податковим і відомством суспільних робіт), виражалися ці роботи в будівництві іригаційних споруджень чи царських гробниць.

1.2. Державний устрій у Месопотаміії

У Месопотамії найбільше ранньою формою державної організації були міста-держави. Треба, проте, мати на увазі умовність розходжень між деякими міськими і сільськими общинами, тому що городяни також займалися землеробством і користувалися всіма правами членів общини. Не випадково і місто і село по-аккадські мали одну назву - ур.

На чолі перших месопотамських міст-держав стояв правитель-цар, що звався енсі ("що очолює рід", "що закладає храм") або лугаль ("велика людина", "хазяїн", "пан"). У містах скликалися общинні збори і ради старійшин. Ці общинні органи не тільки обирали й у деяких випадках скидали правителів, але і визначали об’єм їхніх повноважень, надаючи їм більші або менші права у військовій і законодавчій областях. Лугаль, певне, відрізнявся від енсі великими військовими повноваженнями. Самим общинним зборам належали законодавчі, фінансові (право встановлення цін, усякого роду зборів), судові функції і функції по підтримці суспільного порядку.

Правитель міста був главою общинного культу, відав іригаційним, храмовим і іншим суспільним будівництвом, головував військом, головував у раді старійшин або в народних зборах.

Посилення царської влади при Саргоні і його спадкоємцях, що продовжувалося при царях III династії Ура, чому сприяли переможні війни цих правителів, було закономірним явищем. Воно було продиктовано необхідністю об'єднання общин, централізованого і раціонального використання іригаційно-водяного господарства. Звідси виникає і новий вид правителя лугаля-гегемона, влада якого виходила за рамки окремого міста й у силу цього не обмежувалася общинними органами. Влада правителів стала набувати спадкового характеру, а адміністративний апарат і сам цар - уособлювати єдність великих територій. Місцеві енсі були низведені до положення чиновників, царю була підпорядкована храмова адміністрація.

Посиленню централізаторських тенденцій сприяло уявлення про божественний характер влади, яка послана нібито царям небесами. Усі царі династії Ура, крім першого, Ур-Намму, писали свої імена поруч з ім'ям Бог, у силу нібито своєї обраності, обдарованості особливою царственістю богами, що піднімало їх над усіма людьми. Царственість втілювалася в особливих атрибутах царської влади - одягу, діадемі, жезлі й ін.

Найбільшого ступеня концентрації царська влада досягла в Давньовавилонському царстві, у якому уклалася одна з різновидів східної монархії. Хаммурапі користувався формально необмеженими законодавчими повноваженнями. Він виступав главою великого управлінського апарата. Про це свідчать збережені до наших днів біля 60 наказів Хаммурапі царським намісникам у містах і окремих областях, а також воєначальникам, послам: про зсув і призначення чиновників, проведенні перепису населення, будівництві каналів, стягненні податків.

Як і в інших стародавньосхідних державах, у руках царя зосереджувалися великі господарські функції: керівництво іригаційним господарством, будівництво храмів, регулювання цін на товари, ставок винагороди ремісникам, лікарям, будівельникам. При Хаммурапі купці були перетворені в царських агентів. З широким розвитком лихварства була пов'язана діяльність особливих царських чиновників, державних контролерів.

Країна була розділена на області, що знаходяться під керуванням царських чиновників шакканаккум, відповідальних за збір податків, за підтримку порядку і за скликання ополчення, а також що контролювали призначуваних глав общин - рабіанум.Проте влада давньовавілонських царів не можна беззастережно назвати деспотичною. І в часи Хаммурапі продовжували існувати общинні органи керування, ради старійшин, общинні сходки. Їхній повноваження були значно урізані, але вони зберігали ряд адміністративних, фінансових і судових функцій, а також функцій по підтримці суспільного порядку (управляли общинною землею, розв’язували разом із представниками царської влади спірні питання між общинниками і утримувачами наділів від царя, розподіляли податки і визначали розміри зборів і ін.).

Хаммурапі називався "богом царів, що знають мудрість", "серцем Вавілону", "коханцем богині Іштар", але не був самим божеством і навіть верховним жерцем. Цар, наприклад, міг ввійти в храм тільки під час святкування Нового року, тут щорічно повторювався обряд коронації, прийняття їм із рук бога Мардука царської влади. Міжцарів'ям вважалися роки, коли цього не відбувалося. Коронація робила правителя-людину у Вавілоні спроможним царювати, але не робила його Богом. Цар міг бути і низведений до стана звичайної людини, позбавитися царственості в силу крайньої небезпеки тієї справи, за яку він брався. Тільки в його добрих, справедливих справах, служінні і шануванні богів, підтримці храмів був його порятунок. Великий, завдяки своїй владі, у порівнянні з підвладними йому народами, цар через свою людську природу, відповідно до месопотамської релігії, залишався лише підданим стосовно природи і богів , що її уособлюють.

1.3. Державний устрій Стародавньої Індії

Примітивні державні утворення укладалися в Давній Індії в I тисячоріччі до н.е. на основі окремих племен або спілки племен у формі так називаних племінних держав. Вони являли собою невеличкі державні утворення, у яких племінні органи переростали в органи державного керування. Це були монархії, у яких чільну роль грали брахмани, або олігархічні кшатрійскі республіки, у яких політичне панування здійснювалося безпосередньо військової силою кшатрієв.

Правителі перших державних утворень (протодержав) раджі виконували найпростіші функції керування, забезпечували зовнішню безпеку, вершили суд, розпоряджалися як воєначальники фондом земель, наділяючи землею храми, брахманів, вищі верстви суспільства, збирали ренту-податок.

Приблизно в IX-VIII в. до н.е. у Стародавній Індії на базі старих племінних держав, що ростуть разом із розвитком ремесла і торгівлі міських центрів, укладаються перші більш-менш значні держави, що ведуть між собою війни, що не припиняються, виснажуючи один одного. Ці держави, крім оспіваних у давньоіндійських епічних сказаннях війн, не лишили помітного сліду в індійської історії.

З цього часу і веде свій початок традиція слабких і короткочасних державних утворень, що виникають, що піднімаються і швидко приходять до занепаду, як і непотрібність централізації, сильної державної влади, що стала характерною рисою давньоіндійської цивілізації.

Дана цивілізаційна особливість Стародавньої Індії пов'язана з низкою історичних причин, найголовніші з який полягали у варново-кастовому ладі і міцності общинної організації. Жорстка варново-кастова система з разом і назавжди визначеним місцем людини в ній, із кастовим конформізмом, неухильним проходженням, дотриманням релігійно-моральних установок поводження людини була своєрідною альтернативою примусового характеру державної влади.

Подальші процеси політичної консолідації, прискорені зовнішньою погрозою, призвели в V ст. до н.е. до виникнення сильних стародавньоіндійських держав Кошали і Магадхі, суперництво між який призвело в IV ст. до н.е. до перемоги Магадхі, що займає вигідні географічні, стратегічні і торгові позиції в північно-східній частині країни. Зміцнення позицій нової правлячої династії в Магадхі після розгрому ставленика Олександра Македонського призвело до створення великої імперії Маур’єв.

Імперія Маур’єв досягла найвищого розквіту в III ст. до н.е. у період правління Ашоки, коли в Індії укладається централізована східна монархія. Її межі простиралися від Кашміра і Гімала на півночі до Майсура на півдні, від областей сучасного Афганістану на заході до Бенгальської затоки на сході.

Імперія укладалася не тільки в результаті війн, скорення ряду племен і народів, установлення васальних відношень між Магадхой і окремими князівствами, але й у результаті так названого морального завоювання - поширення релігійно-культурного впливу розвитих областей північно-східної Індії на інші частини країни. Відносна централізація в імперії трималася не тільки на військовій силі Маур’єв, але і на проведеної ними гнучкій політика об'єднання країни. У строкатий склад імперії був включений ряд полуавтономних держав, що зберегли свої органи керування, звичаї. Це васальні князівства, зобов'язані Маур’ям виплатою данини і військової допомоги, республіканські держави-общини, гани і сангхі, що, за свідченням Артхашастри, "у силу своєї згуртованості нескоримі для інших", родоплемінні об'єднання.Центральний адміністративно-військовий апарат в Індії був слабкий у порівнянні з іншими державами Стародавнього Сходу, що було тісно пов'язано зі зберіганням важливої ролі в державі органів общинного самоврядування. Все це дає підстави підтверджувати, що в монархічних державах Індії в періоди значного їхнього посилення, як, наприклад, в імперії Маур’єв, влада давньоіндійських царів не була деспотичної в буквальному значенні цього слова. Вона стримувалася не тільки самоізоляцією общин, але і положенням у державі пануючої спадкової знаті, що установились традиційними релігійно-етичними нормами. Релігія, зокрема, виключала законодавчі функції індійських царів, підтверджувала непорушність і незмінність норм права, укладених нібито у ведах. Веди же повинні були тлумачитися тільки мудрецями-брахманами. Ця традиція була похитнута лише при Ашоке, коли урядовий указ став включатися в число джерел права.

Відповідно до релігійних поглядів, як і у всіх країнах Стародавнього Сходу, царська влада обожнювалася. Проте стародавньоіндійські держави, у тому числі і державу Маур’єв, не можна розглядати як теократичні монархії. Ашока називав себе не богом, а "милим богам".

Цар був главою адміністративного апарату. Від нього залежали призначення посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю (VII, 54-63, 81). Всі царські чиновники, відповідно до Артхашастри, ділилися на групи центрального і місцевого керування. Особливе місце займали радники царя - вищі сановники (мантріни, махаматри). З радників царя складався і дорадчий колегіальний орган - мантрипаришад, своєрідний пережиток органів племінної демократії. Членство в мантрипаришаді не було чітко встановлено, поряд із сановниками в нього іноді запрошувались представники міст. Цей орган зберігав деяку незалежність, але лише по ряду другорядних питань міг приймати самостійні рішення.

Поряд із призначенням чиновників царською владою існувала практика передачі чиновних посад у спадщину, чому сприяла кастова система. Для надання належної ефективності державному апарату Маур’ї створили мережу контрольних, наглядових посад, що інспектують чиновників - шпигунів, царських таємних агентів, яких цар "приймав і вдень і вночі" (Артхашастра, I, 19).

1.4. Державний устрій Китаю

Деспотичні риси правління стали укладатися ще в іньському Китаї, де спочатку не існувало суворого порядку престолонаслідування - успадковували брати, сини, племінники. Наприкінці Інь престол став передаватися старшому сину. У цей час укладався й адміністративний апарат, у якому чиновники з покоління в покоління займали ті самі посади, передані в спадщину, проте зі зволення вана.

У ранньочжоуському Китаї влада й особистість вана остаточно сакралізується. Він носить титул "сина Неба", що "управляється Небом", його називають "батьком і матір'ю" своїх підданих. Ван - первосвященик.

Центром керування в чжоуському Китаї були подвір'я вана. Палацева система керування замикала на палаці всю діяльність по обслуговуванню самого вана і по керуванню державними справами. Близько до вана стояв цзай - управитель, що разом із підпорядкованими йому чиновниками був провісником волі вана усередині палацу, відав палацевими ремісниками, стежив за храмами предків вана й ін. Особливе місце при дворі займали шаньфу (стольники), що обслуговують особисті потреби вана, що виконують універсальну й особо довірчу роботу з виконання його різноманітних адміністративних і військових доручень. Ряд посад був пов'язаний із функціями контролю над державною господарською діяльністю. Ліси, води, пасовища, наприклад, були об'єктом турбот особливих чиновників, підпорядкованих "наглядачу земель".

У циньсько-ханьському Китаї укладаються централізовані деспотичні імперії. Перемогу централізації в Стародавньому Китаї можна пояснити рядом причин, зокрема етнічною, духовною, культурною спільністю населення Китаю. Не останню роль зіграло й усвідомлення найбільше далекоглядними представниками правлячих прошарків Китаю необхідності об'єднання, припинення братовбивчої боротьби "усіх проти всіх". Ці прагнення висловилися в поширенні в епоху Чжаньго ідеології легістів.

Шан Ян у IV в. до н.е. провів серію реформ, що призвели до централізації царства Цинь і його наступному посиленню, що завершилося створенням Циньської імперії. На підставі цих реформ були дозволені вільні купівля-продажі землі, введений податок на землю, що стягався з кожного землевласника в залежності від розмірів його земельного володіння. З податком на землю був введений чіткий адміністративно-територіальний поділ, а також кругова порука в десяти-, п’ятидворках, покликаних на основі взаємного стеження охороняти порядок на своїх територіях. З метою запобігання тривалих чвар сімейних кланів була заборонена кревна помста. Введено єдині міру і вагу й ін.Політика легістів у царстві Цинь завдала сильний удар головному супротивнику централізації - спадкової титулованої аристократії. По новому положенню про ранги знатності вони присвоювалися не в зв'язку з аристократичним походженням, а за заслуги перед правителем. Наприкінці III в. до н.е. в імперії Хань була створена система 20 чиновних рангів, відповідно яким чиновники займали посади й одержували платню. Останнє означало виплату від 10 тис. данин зерна в рік володарю 1-го рангу, до 100 данин - володарю 20-го рангу.

Влада монарха в циньсько-ханьському Китаї обожнювалась. Правитель царства Цинь, що об'єднав у межах Циньської імперії великі території, прийняв титул імператора (ді). Імператор виступав у якості символу, уособлення єдності країни. Важливе місце в державному апараті займали органи, що були пов'язані з ритуалом і обрядами, покликаними підтримувати міф про божественне походження "сина Неба". У руках китайського деспота зосереджувалася повнота військової і законодавчої влади. Він був вищим суддею, стояв на чолі багатоступінчастого військово-бюрократичного апарату, призначав усіх вищих чиновників центрального і місцевого апаратів.

Центральний апарат імперії містив у собі ряд відомств: фінансове, військове, судове, обрядів, сільського господарства, відомство імператорського подвір'я, палацевої стражі. Глави головних відомств запрошувались на наради до імператора, на яких обговорювалися важливі питання державного життя.

У порівнянні з державним апаратом інших стародавньосхідних держав цей апарат відрізнявся і численністю, і великим об’ємом повноважень, що у свою чергу визначало соціальну значимість, престиж чиновництва.

2. Характеристика суспільного ладу

Схід у древності був представлений багатьма країнами, поруч найбільших регіональних цивілізацій (індо-буддійської, асирійсько-вавилонської, конфуціансько-китайської), але вищевказані особливості (відсутність пануючої ролі приватної власності, застійний характер розвитку) були головними визначальними рисами їхньої типологічної подібності на відміну від античних країн, що розвиваються динамічно, а потім і країн Західної Європи, спадкоємця античної цивілізації.

Однієї з основних соціальних форм, що грають вирішальну роль в еволюції стародавньосхідного суспільства, була сільська община, що зберегла багато в чому риси патріархально-родової організації. Значною мірою вона визначала характер політичної влади в цих суспільствах, роль і регулюючо-контролюючи функції стародавньосхідної держави, особливості правових систем.

У Древньому Китаї, наприклад, основою соціального життя протягом тривалого часу були патронімії (цзун), що об'єднували декілька сотень (до тисячі і більш) сімей, що належать до однієї родинної групи. Структура замкнутих сільських общин із натуральним характером виробництва, із сполученням ремесла і землеробства в рамках кожної общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин складала основу соціального життя й у Древньої Індії.

Міцність общинних, родиноплеменних і інших зв'язків гальмувала процеси утворення класів, зокрема розвиток тут рабовласництва, але не змогла стримати соціального і майнового розшарування в суспільстві.

В міру виділення надобщинних управлінських структур стали укладатися і власне царсько-храмові господарства, утворювані головним чином за рахунок присвоєння общинних земель. Володіти ділянками царсько-храмових земель могли лише люди, що виконують ту або іншу роботу, що несуть службу на правителя або храм. Тут рано почала використовуватися праця рабів, різноманітних категорій підневільних осіб.

Строй багатоукладного господарського життя визначав винятково строкатий соціальний склад древньосхідних суспільств, що можна диференціювати в межах трьох основних соціально-класових утворень: 1) різноманітні категорії осіб, позбавлених засобів виробництва, залежні підневільні робітники, до яких відносилися і раби; 2) вільні дрібні виробники - общинники-селяни і ремісники, що живуть своєю працею; 3) пануючий соціальний прошарок, куди входили придворна і служива аристократія, командний склад армії, заможна верхівка землеробських общин і ін.

Загальні закономірності розвитку древньосхідних багатоукладних суспільств не можуть перекреслити конкретних особливостей кожного з них, пов'язаних як із домінуючим положенням того або іншого укладу і різноманітних форм їхньої взаємодії, так і з особливостями їх соціальних і політичних інститутів, із специфічними рисами їхнього культурно-цивілізаційного розвитку, особливостями побуту, світосприйняттям людей, їхніх засобів релігійної орієнтації.У Древньому Вавилоні, наприклад, значне царсько-храмове господарство співіснувало з відособленим общинно-приватним господарством, основою якого була праця вільних общинників-селян, що сплачують ренту-податок державі. У царсько-храмових господарствах використовувалася праця рабів і осіб, що знаходяться в тієї або іншій ступені залежності, ряди яких поповнювалися за рахунок вільних хліборобів, що загубили свою общинну ділянку. Наявність сильного царсько-храмового господарства з розвитим ремеслом, що широко веде торгові операції за допомогою купців-тамкарів, послабляло податкову експлуатацію общинників-селян.

У Древньому Єгипті общинно-приватний сектор ще в II тисячоріччі до н.е. був поглинений заснованим на рабській і полурабській експлуатації царсько-храмовим господарством.

Специфічні риси древньоіндійського суспільства були пов'язані з жорстким становим розподілом на чотири варни (брахманів, кшатрієв, вайшиєв і шудр), із властивої йому особливою общинною організацією, що відрізняється високим ступенем замкнутості й автономності. Відношення рабовласництва тут тісно перепліталися із станово-варновими, кастовими. Традиційна соціальна приниженість нижчих каст, майже повне безправ'я тих, хто знаходився поза варн індійським суспільством, створювали можливості для полурабських форм експлуатації різноманітних категорій залежного люду.

У Древньому Китаї рано склалася система експлуатації управлінською знаттю общинників-селян шляхом стягування ренти-податку, спочатку у формі відпрацьовувань на суспільних полях, а потім шляхом присвоєння правлячою верхівкою частини врожаю із селянського наділу.

У своєму політичному розвитку країни Древнього Сходу пройшли в цілому загальний шлях - від невеличких племінних утворень, номових міст-держав до гегемоній-царств, а потім до централізованих імперій, як правило, поліетничним, створюваним за рахунок завоювання й анексій своїх сусідів.

Водночас не можна заперечити, що в древньосхідних цивілізаціях у релігійній масовій свідомості існувало особливе містичне відношення до влади, царственості, правителю.

Виступаючи як і всяка інша держава, знаряддям соціально-класового панування, древньосхідна монархічна держава була покликана водночас виконувати функції, пов'язані з координацією розрізненого общинного виробництва, із забезпеченням насущних умов його розвитку. При відсутності або слабкому розвитку ринкових відносин держава з його адміністративно-командним апаратом виконувало особливі контрольно-регулюючі функції, що і забезпечувало виняткове місце і значення керуючої верхівки в східному суспільстві.

Але не менше значення мала діяльність владних структур, держави по підтримці релігійно-культурної єдності древньосхідних суспільств, забезпечуваного на основі зберігання їх самобутніх, фундаментальних цінностей. Значення цілеспрямованої консервації, зміцнення релігійної ідеології в древньосхідних суспільствах також визначалося значною мірою слабкістю економічних зв'язків, майже повною відсутністю ринкових відносин при натуральному характері общинного виробництва. Релігійна ідеологія, що грає важливу роль у підтримці єдності того або іншого східного суспільства, будувалася на основі різноманітних морально-етичних, релігійних цінностей, але незмінно відводила особливе місце "сполучній єдності" - правителю.

У масовій свідомості правителі наділялися всесильними, деспотичними повноваженнями не тільки в силу божественного характеру своєї влади - царственості, але й у силу відводимої їм одноособової ролі в підтримці безпеки, правосуддя, соціальної справедливості в суспільстві. Усталеність патріархально-общинних відносин, на базі яких розвивалися ранні державні деспотичні режими, формувала в суспільній свідомості уяву правителя-батька, захисника слабких і знедолених.

Ці уявлення про благі діяння правителів повинні були підтримуватися їхньою загально соціально-значимою діяльністю. Характерно також, що посилення деспотичних рис стародавньосхідних держав відбувається часто в процесі боротьби не з народом, а зі знаттю, з аристократичними і жрецькими колами, сепаратизмом.

Прагнення до підтримки правопорядку було властиво східним монархіям, як правило, у періоди їхнього розквіту і підйому.

Разом із державою в стародавньосхідних суспільствах укладалося і право, що у країнах Древнього Сходу мало ряд загальних рис. Зокрема, воно відкрито закріплювало соціальну нерівність, що виявлялося насамперед у приниженому положенні рабів. Поза залежністю від того, чи міг раб мати сім’ю або володіти в інтересах хазяїна тим або іншим майном, на Сході він виступав у якості речі і такий розглядався чинним правом. Стародавньосхідне законодавство закріплювало також станову нерівність вільних. Воно в тієї або іншій формі було присутнє у всіх стародавньосхідних правових системах.

Право Стародавнього Сходу нерозривно пов'язано з релігією і релігійною мораллю. Правова норма тут, за рідкісним винятком, мала релігійне обгрунтування. Правопорушення - це одночасне порушення норми релігії і моралі.Основним джерелом права стародавньосхідних держав протягом сторіч залишалися звичаї, що, приходячи продуктом общинної творчості, протягом тривалого часу не записувалися, а зберігалися в усній традиції і пам'яті одноплемінників. Посилання на древніх мудреців, що володіють священним авторитетом, хранителів звичаїв, можна знайти майже у всіх пам'ятниках стародавньосхідного права, у чому позначився його традиційний характер. Норми права спиралися на сталі зразки поводження, що склалися в минулому, орієнтувалися на них. Звичай, що наповняється новим соціальним змістом, санкціонований державою, залишався головним джерелом права і тоді, коли з'явилися письмові судебники, брахманскі компіляції й ін.

Перші пам'ятники права в основному закріплювали найбільше поширені звичаї, судову практику, що установилася. З цим пов'язана їхня неповнота, нерозробленість ряду інститутів і норм, їхній казуїстичний характер, тому що правова норма фіксувалася не в абстрактній формі, а у виді конкретного випадку. У правових системах, що формувалися в стародавньосхідних суспільствах, що еволюціонують повільно, знайшли відбиток норми старого родового ладу, наприклад, що передбачають колективну відповідальність членів сім'ї або навіть усіх членів сусідської общини за проступки, зроблені одним із них, кревну помсту, самосуд. На прикладі таких універсальних звичаїв, як кревна помста і таліон, у яких знайшов відбиток принцип рівного відплати родового ладу (око за око, зуб за зуб), по пам'ятниках стародавньосхідного права можна простежити, як ці старі звичаї наповнялися новим змістом. Поява майнових, станових, фахових і інших розходжень призвело до прямого перекручення в нормах стародавньосхідного права ідеї первіснообщинного ладу про рівну відплату. Ці норми стали виходити з того, що ціна крові знатного, багатого вище ціни крові бідного, незнатного.

Список використаної літератури

1. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. Корельского В. М. и Перевалова В. Д. – М.: НОРМА–ИНФРА-М,1998.

2. Спмркин А. Г. Основы философии: Учеб. пособие для вузов.– М.: Политиздат, 1988.

3. История государства и права зарубежных стран. / Под ред. О. А. Жидкова и Н. А. Крашининниковой. – М.: Норма, 1999.

4. История политических и правовых учений. / Под ред. В. С. Нерсесянца. – М.: НОРМА–ИНФРА-М, 1998.

5. Раянов Ф. М. Введение в правовое государство. – Уфа, 1994.

6. Шевченко О.О Історія держави і права зарубіжних країн. - К., 1994. - 288 с.

7. История государства и права зарубежных стран. В 2-х ч. Крашенинниковой Н.А., Жидкова О.А. - М., 1996. - 480 с.

8. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права. - М., 1998. - 512 с.

9. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - М., 1996 - 576 с.

10. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. К.И. Батыра. - М., 1996. - 520 с.
Категорія: Історія України | Додав: КрАсАв4іК (24.01.2013)
Переглядів: 335 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]