Головна » Статті » Українська Мова [ Додати статтю ]

"Любить людей мене навчила мати..."
"Роби добро, — мені сказала мати, —

І чисту совість не віддай за шмати Благословенний мамин заповіт

Ніхто в мені не зможе тиюмати.

Д. Павличко

Велика, чарівна та країна, із якої приходять усі люди. З неї виходять, а назад не повертаються. Називається вона країною Дитинства. Там починається Людина, її почуття: Любов, Співчуття, Милосердя... Від материнського тепла проростає синівська любов до землі, до людей.

Жінка, яка чує перший подих своєї дитини,, і жінка, яка чує останній її подих, — дві різні людини. Різні — як щастя і горе, добро і зло, життя і смерть. Та обидві вони злилися в єдиному слові — мати.

Скільки існуватиме людство, вічними залишаються любов, материнство і бажання людини бути щасливою. Кожен починає свій земний шлях, дорогу до щастя від матері, з її рук, з першого слова "матуся", з неньчиної колискової, зі стежини від рідного дому. Протягом усього життя немеркнучим ідеалом залишається образ матері. Пройшовши нелегкими життєвими стежками, зазнавши чимало прикрощей, Тарас Григорович Шевченко як символ святості зберіг образ матері, який був у його поезіях наскрізним, був наділений щедро красою й душевним багатством. Поет зізнається:

І перед нею помолюсь,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої.

Мамо, матінко, матусю... Кожен змалку носить у серці ці сповнені ласки й ніжності слова. Упродовж життя у хвилини радості й часи скрути звертаємося ми до образу рідної неньки, яка завжди надасть допомогу, дасть пораду, зарадить у біді, а найголовніше — ніколи не зрадить. Материнський наказ — це втілення мудрості, доброти й совісті.

Мене навчала мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті, —

Скупі два слова. Нелегкі два слова.

Так писав А. Малишко, пройшовши більшу частину життєвої дороги й переконавшись на власному досвіді, як нелегко виконувати материн заповіт, якщо за цими скупими словами відкрити їхню глибинну суть. Адже мудрість потрібна людині, щоб в усьому доходити правди, навчитись розпізнавати її в суперечливому русі життя, у сплетінні людських доль, а мужність — щоб прийняти її, часом "колючу, гірку й жорстоку", і захистити, бо ж правда "завжди в біді".

А для цього треба постійно долати в собі душевну втому, тимчасові розчарування — долати усе в ім'я правди.

Краса світу, його сонячність, безмежність втілюються в матері. Мати вчить нас бачити цю красу, розуміти й захищати її. Матуся подарувала нам життя, навчила Говорити і запалила в серці вічне світло рідної мови й чарівність пісні. Це те вічне, невмируще, що живить душу, не дає їй зміліти й змаліти.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

I в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на дою дала.

Ця пісня на слова А. С. Малишка глибоко хвилює душу, залишається в пам'яті надовго, бо ні з чим незрівнянну любов матері до дитини і дітей до матері проносить людина через усе життя, оберігає до останнього подиху. Поет відзначає: Мати як мати, крізь віття чорне На очі синові все небо горне...

З дитинства нам відома й пісня "Два кольори" на слова поета Дмитра Павличка, але завжди хвилює серце й душу кожного, хто слухає її. Немало літ спливло відтоді, як двома кольорами, "червоними і чорними нитками", вишила мати сорочку для сина, який "малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами". І на всіх життєвих дорогах супроводжувала його материнська пісня любові й зажури, два кольори були не просто мережкою, а символом отчого дому, рідної землі, пам'яті роду й народу.

Від тихої маминої колискової, чарівної пісні й зворушливої легенди, від її натруджених рук і ласкавих очей "вирушив у дорогу" Василь Симоненко, який від "білявої хати" "пішов шукати правди по світах". За своє коротке життя поет зрозумів найважливішу істину:

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Лише світла любов до матері й Батьківщини наповнена значущістю. У тому, що Симоненко ніколи не схибив у своїх переконаннях, була й велика заслуга його матері, бо це вона виховала в ньому людяність і гідність.

Коли не вмів ще й букваря читати,

Ходив, як кажуть, пішки під столом,

Любить людей мене навчила мати,

І рідну землю, що б там не було.

Навіть дорослими ми залишаємось для матері дітьми. Тож завжди треба пам'ятати про своє коріння, про те, що все життя за нами "будуть мандрувати очі материнські і білява хата", щоб не забули ми вербу, що додому поверта. Нехай же ніколи не перестає звучати в наших душах материнська колискова і пісня про матір. Пам'ятаймо її мову, її руки, ласку, усмішку, доброту, бо з образом матері пов'язано усе найдорожче в нашому житті. Це рідний дім, яблуні й вишні в цвіту, журлива річка, запашний луг — усе те, що зветься рідною землею; Поет М. Луків написав рядки, що можуть стати духовною сповіддю перед сучасниками й нащадками:

За все, що маю, дякую тобі,

За все, що маю і що буду мати... Ночами сняться зорі голубі

І вишні білі на причілку хати...

Тому спішу подякувать тобі

За все, що маю і що буду мати.

Людина, на жаль, смертна. І кожен має свій час на цій землі. У житті — безліч проблем, але за їх вирішенням треба не забути найголовнішого: вдячності найдорожчій людині — Матері, щоб не сталось того, від чого застерігає М. Луків:

Ну що ж, про вдячність забувають люди,

Душа сліпа у щасті, а проте

Вони — прозріють, але пізно буде:

Черешня всохне, мати — одцвіте.

Образ Матері найближчий до Вічності. Поет Б. Олійник стверджує:

В чорнім горі і журі

Віру нашу не підняти,

Умирають матері,

Та не вмре ніколи Мати!
Категорія: Українська Мова | Додав: КрАсАв4іК (23.01.2013)
Переглядів: 857 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]