Головна » Статті » Історія України [ Додати статтю ]

Образотворче мистецтво Бориспільщини
Село Сошників, де народилася 19 вересня 1929 року Єлизавета Федорівна Ми-ронова і де пройшли її дитячі та юнацькі роки, як і вся Київщина, як і вся Україна, багате талантами: співучістю і барвистими вишивками славляться його дівчата. Сошниківці охоче і багато читають — у колгоспі є гарна бібліотека — і водночас у селі дотепер зберігаються старовинні легенди, слов'янські звичаї. «Я бачу диво,— розповідає Є. Миронова,— у трьох кінцях мого села стоять високі, ледь не до неба, молоденькі «віхи». Це за ніч звели їх хлопці, а дівчата уквітчали шовковою травою, м'ятою луговою, квітами троянд та стрічками. Біля «віхи» кружляють у хороводі, немов ластівки, дівчата, сюди йдуть молодиці з дітками і бабусі, сюди іду і я — маленька частка тебе, великий мій рід, мій народ». Найбільше хотілося дівчині стати художницею. Це бажання підтримувала мати, яка сама у вільну годину вишивала, малювала. Шану до материнського серця, материнських рук художниця зберегла назавжди. «Я брала квачики, кольорову глину,— згадує майстриня,— і малювала всюди, де було вільне місце. Інколи мати лупцювала мене за те, що псую стіни, а згодом взяла за руку, дала лозову ломачку і вивела на стежку, оповиту по боках густим моріжком. «Оце малюй, що хочеш, а якщо навчишся того доброго, тоді дозволю в хаті». Я стояла і сумувала, пролетіла бджола, вдарилась об мою руку і сховалась у величезному, неначе решето, соняшнику, який тягся до сонця у мене над самою головою. Так вперше почалися мої творчі муки і моє перше пізнання навколишнього світу». Згодом мати віддала донці подоли старих сорочок, на яких Ліза малювала спочатку рослинними, а потім олійними фарбами. Вже малювала людям < на замовлення» — кому декоративне панно, кому рушник, кому пейзаж. Кожен, хто будував нову хату, замовляв дівчині панно, щоб щастило у новій оселі. Популярність народної художниці зростала. Є. Миронова пройшла складний і дивовижний шлях: від нікому невідомої сільської художниці, що дарувала у хати односельчан нехитру, але яскраву радість, до визнаного майстра, члена Спілки художників Радянського Союзу, учасника республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставок.

Ранні роботи — це намальовані на папері або полотні квіти, казкові птахи. Вони цілком перебувають у руслі традицій народних розписів і так званих «мальовок». Композиції будуються на контрастному зіставленні білого тла, котре нагадує стіни щойно побіленої хати,— і невичерпної розмаїтості кольорів: червоних, синіх, зелених, жовтих. Основне образне навантаження тут припадає на колір — він має величезну силу емоційного впливу. Квіти, що їх охоче малює Є. Миронова — малопелюсткові, вони схожі на рожу — улюблену квітку українського села. Такі декоративні квіти вкрашають і ювелірні вироби часів Київської Русі. Поворотним у творчості художниці став 1967 рік, коли вона разом з групою живописців працювала у Будинку творчості художників «Седнів» біля Чернігова. Поглиблюється й ускладнюється зміст її творів. Вона сміливіше починає вводити до композицій зображення людей, тварин. Охоче малює архітектуру, седнівські пейзажі. Старовинна розлога липа — Шевченківська липа,— під якою любив відпочивати Кобзар під час перебування у маєтку Лизогубів,— завжди привертала увагу живописців. Художниця ж побачила в старій липі — за її власним висловом — «історичний архівний документ»,— серцем відчула, скільки подій пережило дерево. Звідси народився і його узагальнений образ — з вузлуватими борозенками кори і молодою паростю — символом безкінечного оновлення. А ось інший пейзаж, теж писаний з натури — «Козацька церква у Седневі» — цінна пам'ятка української дерев'яної архітектури XVII століття. Фантазія Є. Миронової оживила старовинну будову, дбайливо вибілила і прикрасила стіни, зробила її святковою і веселою. Поряд з цією ожилою архітектурою зовсім природні стрункі козаки і їхні баскі коні.Композиція вільно розвивається як складне, віртуозне єдине ціле. Є якась внутрішня закономірність у тому, що саме в Седневі, де за свідченням дослідників широко були розповсюджені відомі народні картинки з зображенням Козака Мамая, народилась картина Є. Миронової «Ой, не шуми, луже...» Під розбитим дубом, який наче символі-зує лихоліття, що відшуміли над Україною, сидить козак і грає на бандурі. Піснею, що лине із парубочих вуст, cприймається жар-птиця, яка зручно вмостилася на бандурі. Праворуч струнко підносяться тополя й калина — символ жіночої долі. В колориті картини переважає зелений колір найтонших градацій — від темно-зеленого до інтенсивно смарагдового. Сліпуче спалахують на ньому червоні деталі. Останнім часом композиції переважно будуються на чорному, зеленому, блакитному, жовтому тлі, яке ніби «збирає» форму, надає їй нової декоративної виразності. Малює вона на папері, картоні технікою акварелі, вживає гуаш, темперу з олією (саме так написані її самобутні роботи останніх років — «Дорога у село», «А мати жде», «Життя триває», «Мій край» та інші). Крім робіт станкового характеру — «картин», як вона сама їх називає,— художниця виконала багато мистецьких творів різних жанрів. Створювала вона окремі декорації до фільму режисера Ю. Ільєнка «Вечір на Івана Купала». Під враженням цієї нової для неї і цікавої роботи народились багатофігурні станкові композиції на тему творів М. В. Гоголя — казкова феєрія — поєднання вигадки і реальності.

Багато і плідно працює художниця також на ниві видавничої справи. «Мистецтво» видало у вигляді невеликого килима її «Весілля», «Веселка» — дитячу книжку «А де ж наша зозуля?» Казкові, радісні, барвисті малюнки будять фантазію дітлахів, привчають їх до краси. Якось я запитала у Є. Миронової, чи хотілося б їй попрацювати в архітектурі. «Так, це моя заповітна мрія»,— відповіла вона. І мрія здійснилася. Наприкінці 60-х років відомий архітектор А. Доб-ровольський проектував у Києві ресторан «Курені» на дніпрових схилах. Розробляючи проект, він знав, що монументально-декоративні роботи буде виконувати Є. Миронова. їй «на підмогу» прийшов чоловік, художник Л. Явор-ський, з яким від того часу вони працюють разом.

Наступний етап — спільна робота в Запоріжжі над монументально-декоративним оздобленням ресторану «Козацький дозор». Це величезний за обсягом комплекс живописних і декоративно-ужиткових робіт, що відтворює легендарну історію і поетичність запорізької землі. Тут значно розширюється палітра художниці: працює вона і з зовсім новим для неї матеріалом—керамікою, і розробляє ескізи декоративних рушників для стін ресторану.

Але ж найповніше буйний живописний темперамент митця знаходить вихід у монументально-декоративних розписах. «Лісова пісня» — зветься один з них. Тут яскраво втілились спогади про лісове царство, в оточенні якого пройшло дитинство Є. Миронової. «Я більш за все на світі люблю ліс,— розповідає вона,— і просто не можу жити, щоб не піти до лісу, не поблукати по зелених хащах і сонячних галявинах, щоб не надихатись його пахощів і не наслухатись його чарівних співів».

...Стелиться, розливається на яскравому зеленому тлі поетична розповідь про улюбленого друга — ліс. Зображення реальні і казкові водночас. Вступають в дію закони народної творчості — поетич-не світосприйняття, поетичне узагальнення. «Мені кажуть — де ти бачила таку корову? А я відповідаю — то ж вона нас годує, то ж вим'ячко її дає молоко — от я його і прикрасила, і розмалювала; і роги їй також квітами уквітчала, бо ж смирна вона і добра». Так у складному процесі народної твор-чості Є. Миронової поєднується тверезий реалістичний погляд на життя і живе, безпосереднє відчуття художника. Хвилюють митця складні, загальнолюдські теми, такі, як тема Космосу. І її роботи знову ж таки вирізняються серед інших оригінальністю відтворення, яскравою фантазією, поетичністю. У її станкових композиціях і монументально-декоративних роботах незмінно оживають образи дитинства — і «джерельце з живих струмків», і величезний, неначе решето, «соняшник», і «квітуче латаття», і «лелеки, що ремонтують своє гніздо». В особі Є. Миронової яскраво втілено здатність власною обдарованістю втілювати колективний досвід свого народу,кращі національні традиції. Однак це не виключає ролі індивідуального досвіду, загальноосвітньої культури, ерудиції — тобто всього того, що дав народній художниці і наш час, і спілкування з професійними митцями — Т. Яблон-ською, С. Кириченком, Г. Довженком, С. Колосом, О. Данченком. Творчість художниці Є. Миронової останніх років, як уже мовилося, тісно пов'язана з творчістю її чоловіка Леоніда Федоровича Яворського. Він — учасникВ усіх пейзажах Л. Яворського помітне притаманне йому відчуття декоративності. Це відчуття посилилося, коли доля звела його з народною художницею Є. Мироновою. Декоративність, як реа лістична мова народного мистецтва, у їхній спільній творчості набула особливих рис (оформлення готелю «Україна», м. Москва). Відбувся своєрідний феномен сплаву творчості народної і професійної, що так відчутний у «Григорії Ско вороді», «Українському селі», «Материнській хаті».

Ці роботи експериментальні, незвичні, в них вже, власне, немає деяких формально-стилістичних ознак народного живопису: умовності, площинності, в них художники прагнуть творити конкретно-чуттєві образи професійного, станкового плану Подружжя художників в останні роки іде невторованими шляхами, але у них єдино вірний компас — народне мистецтво, що ніби живе пульсує у їхній власній крові.

ВИСТАВКИ ЗА КОРДОНОМ Є. МИРОНОВА

Виставка українського народного мистецтва. Угорщина. 1965. Всесвітня виставка (ЕКСПО—67). Канада. 1967. Виставка українського народного мистецтва. Чехословаччина. 1968, 1972. Виставка українського народного мистецтва. США. 1970. Міжнародна виставка. Монреаль. 1972. Міжнародна виставка. США. 1976. Міжнародна виставка. Бельгія. 1976.

Є. МИРОНОВА, Л. ЯВОРСЬКИЙ.

Виставка українського радянського мистецтва. Хорватія. 1979.

Художня виставка «Завжди насторожі». Куба. 1983.

Виставка українського радянського мистецтва. 1977-1983. Японія.
Категорія: Історія України | Додав: КрАсАв4іК (24.01.2013)
Переглядів: 349 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]