Головна » Статті » Історія України [ Додати статтю ]

М.Грушевський очима англійців
Передусім нагадаємо хронологічний та історичний контекст: Михайло Грушевський народився 1866-го року — саме того року відбулася битва при Садовій між Прусією та Австро-Угорщиною, що поклала початок занепадові Габсбургської монархії. Ослаблюючи внутрішні структури монархії, цей занепад водночас сприяв майбутньому розвиткові української культури в Галичині, де Грушевський викладав кільканадцять років, починаючи від 1894-го.

Помер учений 1934-го — того року вбивство Кірова в Ленінграді започаткувало іншу добу — добу сталінського «Великого Терору». Доля Грушевського (короткочасний арешт 1931 року, заслання до Москви й смерть за неясних обставин у Кисловодську) нагадує нам, однак, що роки Великого Терору мали свою передісторію, частиною якої був сам історик.

Як і кожен із нас, Грушевський був дитям своєї доби, i його історичні погляди формувалися під впливом його оточення та духу часу. З варіантів, властивих його середовищу, він вибрав спочатку народництво, згодом поєднавши його із соціал-революційними симпатіями. Якщо згадати ширші загальноєвропейські напрями, які впливали на формування його світогляду, то Грушевський, поза сумнівом, онук романтизму, — звідси його переконання, що саме простий народ, а не панівні династії, має бути головним об’єктом історичних досліджень. Відтак завданням історика, на його думку, є щонайглибше проникнення в давнину й послідовне дослідження всіх подій, що відбулися з даним народом на його території, — звучить майже броделівськи, тільки дещо прямолінійніше й наївніше.

Ці ідеї, проте, зіткнулись із загальноприйнятою схемою російської історії, що бере початок у відомих московських текстах XVI століття, на кшталт «Степенной книги», і в дещо змодернізованій формі залишається й досі біблією популярної російської історіографії. Основним концептом цієї вульгати є широке недиференційоване поняття «Русь/Росія» і, відповідно, акцентування історії правлячої династії, а не історії народів, що населяли дану територію. Відколи правляча династія, що утвердилася була в Києві, перенеслася на північний схід й осіла врешті в Москві, всі події на території, де цієї династії не стало, робляться для істориків, що дотримуються такої схеми, другорядними й малоцікавими. Московія, а згодом Росія, визнається спадкоємицею Київської Русі, а її територіальна експансія (принаймні на ранніх етапах) сприймається як відновлення первісної цілісності під назвою Русь-Росія, спільної для всіх «руських» — себто, крім власне росіян, для українців та білорусів, трактованих у цій історичній вульгаті як різновид російського чи, сказати б, пізні «відгалуження» від спільного російського кореня. Отже, об’єктом історичного вивчення є передусім правляча династія, котра, покинувши Київ, мандрує від одного центру до іншого, щоб урешті оселитися в Москві та Санкт-Петербурзі й заходитися розширювати володіння своєї держави.

На тлі такої концепції підхід Грушевського, для якого об’єктом вивчення є історія території, яку він називає Україною, та народу, названого українським, виглядає простішим і переконливішим. А втім, переживши добу романтизму, російські історики ХІХ століття теж відчули, що саме народи, а не династії, які перебираються з територiї в територiю, мають бути головним об’єктом уваги. Але як же тоді зберегти й надалі за Києвом роль «матері городів руських»? Вихід було знайдено у створенні теорії, згідно з якою корінними жителями київського регіону проголошувалися саме росіяни, що їх, мовляв, витіснили на північ монголо-татари, а спорожнілі землі Центральної України заселили натомість прибульці з Волині й Галичини. Ці «западенці» власне й стали предками сучасних українців чи, як їх офіційно називала на той час російська історіографія, малоросів. Грушевському не складало великих труднощів спростувати цю теорію у примітках до першого тому своєї праці.

Найбільша, однак, проблема полягала в тому, що історична концепція Грушевського була викликом для офіційних царистських, та й багатьох постцаристських концепцій, які трактували всіх східних слов’ян як триєдиний народ єдиної й неподільної Росії. Цей виклик був як концептуальним, так і політичним, особливо в контексті російсько-українських відносин, де будь-яке з’ясування відмінностей у походженні двох народів сприймалося як прихований сепаратизм. І якщо, скажімо, французькі історики можуть спокійно розповідати французьким школярам (а заразом і школярам у колишніх французьких колоніях) про «наших предків галлів», використовуючи «De bello Gallico» Юлія Цезаря як джерело з ранньої французької історії, то для українських учених подібний підхід до національної історії був гріхом. Грушевського за радянських часів обзивали «буржуазним націоналістом» зокрема за те, що він (можливо, й слушно) ототожнював племена антів, які жили на території сучасної України у IV-VI століттях, зі слов’янами, вважаючи їх предками сучасних українців.У царській Росії, щоправда, політичні аспекти «Історії» Грушевського не спричинили якихось особливих позанаукових клопотів для автора, хоча під час першої світової війни проти нього таки було вжито певних адміністративних заходів. Зате згодом політична діяльність першого, мовлячи по-сучасному, президента незалежної України та, особливо, перехід совєтського режиму в 30-ті роки до русифікаторської політики спричинили тотальну заборону на твори Грушевського та саме його ім’я. Праці історика було вилучено з бібліотек і заховано до спецсховищ, ім’я викинуто з усіх цитат і бібліографій, а рукопис останнього тому «України-Руси» зник за загадкових обставин у 70-ті роки. Як я вже згадував, на початку 30-х Грушевського заарештували й вислали з України до Москви, а 1934 року він загадково помер у Кисловодську під час операції апендициту. Невдовзі його посмертно оголошено ворогом українського народу.

На відміну від таких визначних істориків ХХ століття, як грек Спиридон Лампрос, румун Ніколай Йорга чи болгарин Богдан Філов, котрі поєднували історичні студії з політичною практикою й були засуджені до вигнання або й до смерті саме за свою політичну діяльність, Михайла Грушевського засудили головно за його історичні погляди. Крах Совєтського Союзу дещо притлумив був дискусії довкола Грушевського та його спадщини, проте нині суперечки щодо нього в офіційній російській історіографії, здається, розгоряються з новою силою.

Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що грунтовність «Історії України-Руси» Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії, а не політиканства.

Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування читачевi про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних історичних свідченнях.

Наважусь навести тут приклад із досвіду одного з англійських вчених — на підтвердження фахової проникливості Грушевського. Дійшовши в своїй «Історії» до 70-х років Х століття, вчений згадує один грецький документ (оригінал якого було на той час загублено), де описується подорож візантійського чиновника вгору й униз по Дніпру, з заїздом у Крим. Під час подорожі на чиновника нападали і його ж таки захищали якісь невідомі племена. Грушевський сумлінно переповідає зміст документа, перелічує всіх відомих російських істориків, які пробували його на різні лади датувати й інтерпретувати, й підсумовує врешті, що, зважаючи на надмірну заплутаність тексту, він не бачить змоги опрацьовувати його далі.

Сумніви щодо цього документа із тогочасних істориків висловлював лише один (утім, невідомий Грушевському) вчений — Карл Крумбахер, засновник новітньої візантології. Обережність Грушевського виявилася недаремною. Років двадцять п’ять тому я навів аргументи на користь думки, тепер загальновизнаної в наукових колах: згаданий документ, так звані «Записки Топарха •отського», — підробка, складена десь між 1816 та 1819 роками1.

Звернімося тепер до англомовного видання Грушевського. Сподіваюся, ті, хто сприяв його появі, не звинуватять в надмірній поблажливості, коли скажемо, що перший його том підготовлено за найвищими світовими стандартами. Перш за все, найвищої оцінки заслуговує якість перекладу. Інтерпретатор українського тексту Марта Скорупська чудово володіє англійською ідіоматикою, але ще бiльше вражає її вміння знаходити термінологічні відповідники (або ж удалі замінники) там, де прямих відповідників українським термiнам в англійській мові не існує. Таким чином, книжка з’явилася перед англомовним читачем без тих фатальних вад, що псували враження від попередніх, безнадійно калькованих і неоковирних перекладів праць українських iсторикiв.

У новому виданні майже немає і друкарських помилок — вельми пожадана якість для книжок, розрахованих на міжнародний ринок, і таки справді велике досягнення, беручи до уваги величезну кількість цитат і бібліографічних посилань на різноманітні іншомовні джерела, від арабських до грецьких.Нарешті, видання супроводжується двома блискучими передмовами, які дають англомовному читачеві загальне уявлення про життя й творчість Грушевського. Одна з них, що її написав професор Альбертського університету (Канада) Френк Сисин, подає біографічні та історико-культурні відомості про автора та його книжку. Інша, яка належить відомому польському дослідникові Київської Русі Анджею Поппе з Варшавського університету, наголошує на фахових рисах Грушевського-історика та на подальшій долі й сьогоднішньому значенні його праць.

На останній проблемі варто зупинитися докладніше, бо й справді — чи є сенс перевидавати книжку, написану понад вісім десятиліть тому, позначену духом часу й позбавлену в своєму науковому апараті результатів пізніших наукових досліджень і відкриттів? На це запитання знайдеться щонайменше чотири відповіді.

Найпростіша з них полягає в тому, що Грушевський є класиком, а класиків треба перевидавати, — подібно до того, як англійський візантолог Дж.Б.Бері на початку ХХ століття перевидав з оновленим науковим апаратом "Історію занепаду Римської імперії" Едварда Гіббона, написану наприкінці ХVIII століття, — й опісля ще не раз відтоді перевидану. Коли йдеться, однак, про праці Грушевського, то існує принаймні ще три аргументи на їхню користь.

По-перше, на диво докладна бібліографія, що нею Грушевський супроводжував свої праці, за нинішніми стандартами виглядає хаотичною. Видавці рецензованої книжки окремо перевірили кожну позицію й надали бібліографії довершеного, впорядкованого, зручного для користування вигляду. Вони забезпечили таким чином фахівців безцінним інструментом для вивчення класичної історіографії — вартісної й сьогодні — докняжої та княжої доби української історії.

По-друге, видавці, передусім Анджей Поппе, подали грунтовні коментарі до проблем, що їх досліджував Грушевський (норманська теорія, стародавні київські хроніки, теорія Погодіна тощо). Таким чином вони обновили бібліографію, показали новочасні наукові підходи до згаданих проблем, нерідко демонструючи правильність здогадок Грушевського.

І, по-третє, рецензоване видання є чимось більшим, ніж просто зібранням цінної інформації для історика східноєвропейської культури. Видане англійською, воно дає змогу невтаємниченим і незалученим до українських справ читачам побачити, як історичні праці, що стосуються сивої давнини, на різні лади припасовуються до злоби дня, а визначний історик знову стає дрібною фігурою на політичній шахівниці.

1996 року українці — і в діаспорі, і в незалежній Україні — святкували 130-ту річницю від дня народження Михайла Грушевського. З цієї нагоди на Заході вийшло спеціальне число журналу «Український історик», а Президент Кучма звернувся з привітанням до учасників й органiзаторiв ювілейних заходів[2].

Того ж 1996 року в Москві вийшла книжка «Происхождение украинского сепаратизма», що її три десятиліття тому написав й опублікував совєтський емігрант, викладач Єйлського університету Ніколай Ульянов. У заплутаному абзацi цієї книжки розкритиковано «расово-ненавистническое учение», що його Грушевський «молчаливо принимал». Історик, виявляється, тісно співпрацював із людьми, зрощеними на дрiжджах теорії, якою «так удачно воспользовался в наши дни Альфред Розенберг»[3].

У Москві казали, що ідея перевидання книжки надійшла з канцелярії президента Єльцина, — саме звідти її передали Інститутові слов’янознавства й балканістики Російської Академії наук, аби той подбав про публікацію у видавництві "Индрик" — щоправда, не згадуючи замовника.

А на початку 1997 року завідувач відділу Інституту США та Канади Російської Академії наук Сєргєй Самуйлов опублікував дружню пересторогу своїм американським колегам: виробляючи закордонну політику, не піддаватися хибним поглядам на українців, які ніколи не були нацією, й на Україну, яка ніколи не була суверенною (до 1918, слід гадати, чи 1991 років). Грушевський, мовляв, запозичив свої хибні «идеологизированные, явно с расистским оттенком исторические схемы» від польських шовіністів ХІХ століття[4].

Всупереч цим голосам минулого, які долинають із «ближнього зарубіжжя», в Україні Грушевського вже ледь не іконізують. Виданий 1992 року в Харкові буквар містить патріотичний вірш «Ми українці», в якому, серед усього іншого, перераховуються й «наші славні герої» — Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа й Михайло Грушевський. А що буквар вийшов півмільйонним накладом, можемо сподіватися, що ім’я Грушевського запам’ятається багатьом українським дітям.Букваря можна знайти у гостинному домі доктора Петра Яцика. Тут саме час згадати його ім’я — як ініціатора й покровителя цілого проекту. Саме завдяки його Центрові українських історичних досліджень та його Освітній фундації ми пожинаємо нині перші плоди великого починання. Можна не сумніватися, що й наступні томи 10-томного проекту (який, кажуть, готовий уже на дві третини) з’являться незабаром із належним інтервалом. Це справді велика подія, отож її iнiцiатор i всi виконавцi, безумовно, заслуговують найщирішої дяки.
Категорія: Історія України | Додав: КрАсАв4іК (24.01.2013)
Переглядів: 219 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]