Головна » Статті » Історія України [ Додати статтю ]

Хрестові походи
Вступ.

Хрестові походи (Х. п.) – військові експедиції, що мали інтереси християнської релігії й церкви, які направлялись спочатку (з кінця 11 ст.) на Схід проти мусульман, а потім також проти єретиків і язичних народів. Х. п. на Сході проти мусульман тяглися безупинно два сторіччя, до самого кінця 13 ст. Їх можна розглядати як одну з найважливіших стадій тієї боротьби між Європою й Азією, що почалася ще в стародавності й не кінчена дотепер. Вони знаходяться в одному ряді з такими фактами, як греко-перські війни, завоювання Олександра Великого на Сході, навала на Європу арабів і потім османських турків. Х. п. не були випадкові: вони були неминучі як обумовлена духом часу форма зіткнення двох різних світів, не розділених природними перешкодами. Результати цього зіткнення виявилися надзвичайно важливими для Європи: в історії європейської цивілізації Х. п. створили епоху.

Протилежність між двома світами, азіатським і європейським, що жваво почувалася й раніше, особливо загострилася з тих пор, як поява ісламу створила різку релігійну протилежність між Європою й Сходом. Зіткнення обох світів стало неминучим, тим більше, що як християнство, так і іслам однаково вважали себе покликаними до панування в усьому світі.

Початок Хрестових походів.

Швидкі успіхи ісламу в першому сторіччі його існування грозили серйозною небезпекою європейської християнської цивілізації: араби завоювали Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Іспанію. Початок 8 сторіччя був для Європи критичним моментом: на Сході араби завоювали Малу Азію й були загрозою Константинополю, а на Заході намагалися проникнути за Піренеї. Перемоги Лева Ісавра й Карла Мартелла врятували Європу від безпосередньої небезпеки, а подальше поширення ісламу було зупинено незабаром політичним розкладанням мусульманського світу, що був доти страшний саме своєю єдністю. Халіфат роздрібнився на частини, що ворогували одна з одною. У другій половині 10 ст. східна імперія, що постійно залишалася передовим постом Європи проти Азії, одержала навіть можливість повернути дещо із загубленого раніше: Ничипір II Фока завоював у арабів Кріт, частину Сирії, Антіохію. В 11 ст. положення справ на Сході знову змінилося в несприятливому для християн змісті. Візантійський престол після смерті Василя II (1025) займали слабкі государі, притому безперервно перемінялися. Слабість верховної влади виявилася ще небезпечною для Візантії тому, що саме в цей час східній імперії стала погрожувати серйозна небезпека і в Європі, і в Азії. У Передній Азії сельджукскі турки робили свій наступальний рух на Захід, що призвело до освіження й небезпечного зосередження сил ісламу. Турки-сельджуки під керівництвом Шакир-бека (пом. 1059) і Тогруль-бека (пом. 1063) підкорили своїй владі більшу частину Ірану й Месопотамії. Син Шакира, Алп-арс-лан, спустошив Вірменію, потім значну частину Малої Азії (1067-1070) і взяв у полон, при Манцікерті, імператора Романа IV Діогена (1071). Між 1070 і 1081 сельджуки відняли в єгипетських Фатимидрів Сирію й Палестину (Єрусалим – в 1071-73, Дамаск – в 1076), а Су-лейман, син Кутулмуша, двоюрідний брат Тогруль-бека, відняв до 1081 у візантійців всю Малу Азію; Нікея стала його столицею. Нарешті, турки взяли й Антіохію (1085). Знову, як в 8 ст., вороги були під самим Константинополем. У той же час європейські провінції імперії піддавалися (з 1048) безперервним вторгненням диких печенігів і узів, які робили страшні спустошення іноді під самими стінами столиці. Особливо важким був для імперії 1091: турки, із Чахою на чолі, підготовлювали напад на Константинополь з моря, а печенегська орда стояла на суші під самою столицею. Імп. Олексій Комнін не міг сподіватися на успіх, ведучи боротьбу одними своїми військами: його сили були в значній мірі вичерпані за останні роки у війні з італійськими норманами, що робили спроби затвердитися й на Балканському півострові.На Заході до кінця 11 ст. цілий ряд причин створив настрій і обстановку, сприятливі для заклику на боротьбу з невірними, з чим і звернувся туди імператор Олексій: надзвичайно підсилилося релігійне почуття й розвився аскетичний настрій, що знаходив собі вираження у всякого роду духовних подвигах, між іншим і в численних паломництвах. Особливо багато прочан здавна направлялося в Палестину, до Труни Господньої. Араби не перешкоджали таким паломництвам, але християнське почуття іноді сильно ображалося проявами мусульманського фанатизму. Уже тоді, під враженням цієї події, папа Сергій IV проповідував священну війну, але безуспішно. Ствердження в Палестині турків зробило паломництва християн набагато більше важким, дорогим і небезпечними: пілігримам набагато частіше доводилося ставати жертвами мусульманського фанатизму. Розповіді пілігримів, що поверталися, розвивали в релігійно настроєних масах західного християнства почуття болю про сумну долю св. місць і сильне обурення проти невірних. Крім релігійного одушевлення, були й інші мотиви, що могутньо діяли в тім же напрямку. В 11 ст. ще не зовсім стихла пристрасть до пересувань, що становила як би останні відгомони великого переселення народів (нормани, їх пересування). Ствердження феодального ладу створювало в лицарському класі значний контингент осіб, що не знаходили на батьківщині доповнення своїм силам (напр., молодші члени баронських родин) і готових йти туди, де була надія знайти що-небудь краще. Тяжкі соціально-економічні умови захоплювали в Х. п. велику кількість людей з нижчих шарів суспільства. У деяких країнах Заходу (напр., у Франції, що давала найбільший контингент хрестоносців) в 11 ст. положення народних мас стало ще більш нестерпним внаслідок цілого ряду стихійних лих: повеней, неврожаїв, повальних хвороб. Багаті торговельні міста Італії готові були підтримувати хрестоносні походи в надії на значні торговельні вигоди від ствердження християн на Сході. Папство, що тільки що підсилило аскетичною реформою свій моральний авторитет на всьому Заході й засвоїло собі ідею єдиного царства Божия на землі, не могло не відгукнутися на заклик, звернений до нього з Константинополя, у надії стати на чолі руху й, може бути, одержати духовну владу на Сході. Нарешті, західні християни давно були підняті проти мусульман боротьбою з ними в Іспанії, Італії й Сицилії: для всієї південної Європи мусульмани були добре знайомим, спадкоємним ворогом. Все це сприяло успіху звернення Олексія Комніна, що уже з близько 1089 перебував у відносинах з папою Урбаном II і готовий був, очевидно, покласти кінець церковному розбрату, щоб одержати допомогу від латинського Заходу. Зайшла мова про собор у Константинополі для цієї мети; папа звільнив Олексія від відлучення, що доти лежало на ньому як на схизматику. Коли в 1091 папа перебував у Кампанії, при ньому були посли Олексія. У березні 1095 папа ще раз вислухав послів Олексія (на соборі в П’ячинці), а восени того ж року був скликаний собор у Клермоні (у Франції, в Оверні). У розумі папи Урбана II думка про допомогу Візантії прийняла ту форму, що особливо повинна була бути по душі масам. У словах, що він вимовив у Клермоні, політичний елемент був відсунутий на задній план перед елементом релігійним: Урбан II проповідував похід для звільнення від невірних Святої Землі й Труни Господньої. Виступ папи в Клермоні (24 листопада 1095) мав величезний успіх: багато хто відразу дав обітницю йти проти невірних і нашили собі на плече хрести, від чого й одержали назву «хрестоносці», а походи – «хрестові». Так був даний поштовх руху, якому призначено було зупинитися лише через два сторіччя.

Поки на Заході зріла думка про Х. п., імператор Олексій звільнився від небезпеки, що змусила його шукати допомоги на Заході. В 1091 він винищив печенегську орду за допомогою половецьких ханів Тугоркана й Боняка; морська кампанія Чахи також скінчилося невдало (Чаха незабаром був убитий по наказу нікейського султана). Нарешті, Олексію вдалося в 1094-95 звільнитися й від небезпеки, що погрожувала йому з боку його недавніх союзників – половців. Безпосередня небезпека для Візантії пройшла саме в той час, як із Заходу стали прибувати маси перших хрестоносців, на які Олексій дивився тепер із тривогою. Допомога Заходу приймала занадто широкі розміри; вона могла грозити самої Візантії через ворожнечу між латинським Заходом і грецьким Сходом.Проповідь Х. п. мала на Заході незвичайний успіх. На чолі руху встала церква: папа призначив своїм легатом при хрестоносному війську єпископа Адемара де Пюі, що одним з перших прийняв у Клермоні хрест. Люди, що прийняли хрест, як пілігрими, приймалися церквою під її заступництво. Кредитори не могли вимагати з них боргів під час їхньої подорожі; люди, що захватили їхнє майно відлучалися від церкви; всім хрестоносцям, які йшли у Св. Землю, спонукували до того благочестям, а не прагненням до придбання почестей або багатства, відпускалися гріхи. Уже взимку з 1095 на 1096 зібралися великі маси погано або майже зовсім незбройних хрестоносців з найбідніших класів. На чолі їх встали Петро Пустельник і Вальтер Шарпак. Частина цієї юрби досягла Константинополя, але багато хто загинули раніше. Греки переправили хрестоносців в Азію, де вони майже всі були винищені сельджуками.

1й Хрестовий похід

Трохи пізніше почався дійсний 1й хрестовий похід. На чолі численного й добре озброєного ополчення перебували Раймунд, граф Тулузський (він вів війська з південної Франції й до нього примкнув папський легат), Гуго Вермандуа (брат французького короля Пилипа I), граф Стефан Блуаський і Шартрський, герцог Роберт Нормандський, граф Роберт II Фландрський, Готфрид Бульонський, герцог Нижньої Лотарингії, із братами Євстахієм і Балдуїном і племінником Балдуїном Молодшим, нарешті Боемунд Тарентський (син Роберта Гвискара) із племінником Танкредом. Число хрестоносців, тих, що зібралися різними шляхами в Константинополі, доходило, імовірно, тисяч до 300. У Константинополі більша частина хрестоносних вождів визнали свої майбутні завоювання як частини східної імперії в полонній залежності від Олексія й дали йому відповідну присягу. Олексію було нелегко домогтися цього: він був змушений навіть вдатися до збройної сили (так він примусив до присяги Готфрида Бульонського).

У квітні 1097 хрестоносці перейшли Босфор. Незабаром візантійці побачили Нікею, а 1 липня хрестоносці розбили при Дорилії султана Килидж-Арслана й цим проклали собі шлях через Малу Азію. Рухаючись далі, хрестоносці знайшли собі дорогоцінних союзників проти турків у князях Малої Вірменії, яких вони стали всіляко підтримувати. Балдуїн, відокремившись від головного війська, затвердився в Едесі. Для хрестоносців це було дуже важливо через розташування міста, що становило з тих пір їх крайній східний форпост. У жовтні 1097 хрестоносці осадили Антіохію, яку їм удалося взяти лише в червні наступного року. В Антіохії хрестоносці у свою чергу були обложені еміром мосульским Кербугой і, терплячи голод, піддавалися великій небезпеці; їм удалося, однак, вийти з міста й розбити Кербугу. Після тривалої звади з Раймундом Антіохією заволодів Боемунд, якому вдалося ще до її падіння змусити інших хрестоносних вождів згодитись на передачу йому цього важливого міста. Поки йшли суперечки через Антіохію, у війську, незадоволеному зволіканням, відбулося хвилювання, що змусило князів, припинивши звади, рушити далі. Те ж повторювалося й потім: у той час, як військо рвалося до Єрусалима, вожді сперечалися через кожне взяте місто. 7 червня 1099 перед очами хрестоносців відкрилося, нарешті, святе місто, а 15 липня вони взяли його, зробивши страшну різанину серед мусульман. Владу в Єрусалимі одержав Готфрид Бульонський. Розбивши під Аска-лоном єгипетське військо, він забезпечив на якийсь час із цієї сторони завоювання хрестоносців. Після смерті Готфрида королем ієрусалимським став Балдуїн Старший, що передав Едесу Балдуїну Молодшому.

В 1101 у Малій Азії з'явилося друге велике хрестоносне військо з Ломбардії, Німеччині й Франції, на чолі якого йшло багато знатних і багатих лицарів; але більша частина цього війська була винищена з'єднаними силами декількох емірів. Тим часом хрестоносці, що затвердилися в Сирії (число їх збільшувалося новими пілігримами, що прибували майже безупинно), повинні були вести важку боротьбу із сусідніми мусульманськими володарями. Боемунд був узятий одним з них у полон і викуплений вірменами. Крім того, хрестоносці вже з весни 1099 вели війну із греками через приморські міста. У Малій Азії візантійцям вдалося повернути собі значну територію: їхні успіхи могли бути тут ще значніше, якби вони не витрачали своїх сил у боротьбі із хрестоносцями за віддалені сірійські й киликийські області. Нарешті, із самого початку йшла боротьба й між самими хрестоносцями через володіння різними містами. Значну підтримку ієрусалимському королівству зробили духовно-лицарські ордена тамплієрів і госпіталитів (іоаннітів), що виникли незабаром. Серйозна небезпека стала хрестоносцям, коли владу в Мосулі одержав (1127) Імад ед-дин Зенки. Він з'єднав під своєю владою кілька мусульманських володінь, що лежали біля володінь хрестоносців, і утворив велику й сильну державу, що обіймала майже всю Месопотамію й значну частину Сирії. В 1144 він взяв Едесу, незважаючи на геройський опір.

Звістка про це нещастя знову викликала велике хвилювання на Заході, що виразилась в 2му хрестовому поході.2й Хрестовий похід

Проповідь Бернарда Клервоського підняла насамперед масу французьких лицарів, на чолі яких постав король Людовик VII; потім Бернарду вдалося залучити до Х. п. і германського імп. Конрада III. З Конрадом пішли його племінник Фрідріх Швабський і багато германських князів. Конрад сухим шляхом (через Угорщину) прибув у Константинополь, у середині вересня 1147 переправив війська в Азію, але після зіткнення із сельджуками при Дорилії повернувся до моря. Французи, налякані невдачею Конрада, пішли уздовж західного берега Малої Азії; потім король і знатні хрестоносці на кораблях відплили в Сирію, куди й прибули в березні 1148. Інші хрестоносці хотіли пробитися сухим шляхом і по більшій частині загинули. У квітні прибув в Акку Конрад; але облога Дамаска, почата разом з ієрусалимцями, проходила невдало внаслідок егоїстичної й недальновидної політики останніх. Тоді Конрад, а восени наступного року й Людовик VII повернулися на батьківщину. Едеса, яку було взято по смерті Імад ед-дина Зенки християнами, але незабаром знову віднято в них його сином Нуреддином, тепер була вже назавжди загублена для хрестоносців.

Наступні чотири десятиліття були лихоліттям для християн на Сході. В 1176 візантійський імператор Мануїл зазнав страшної поразки від сельджукських турок при Мириокефалі. Нуреддин опанував землі, що лежали на північний схід від Антіохії, взяв Дамаск і став близьким і вкрай небезпечним сусідом для хрестоносців. Його полководець Ширку затвердився в Єгипті. Хрестоносці кільцем були оточені ворогами. По смерті Ширку звання візира й влада над Єгиптом перейшла до його знаменитого племінника Саладина, синові Айюба. Саладин по смерті халіфа керував країною необмежено, визнаючи лише номінально верховну владу Нуреддина. По смерті останнього (1174) Саладин підкорив собі Дамаск, всю мусульманську Сирію, більшу частину Месопотамії й прийняв титул султана. У липні 1187 він взяв Тиверіаду й наніс християнам, що зайняли висоти Хиттина (біля Тиверіади), страшної поразки. Король ієрусалимський Гвидо Лузиньян, його брат Амаль-рих і безліч лицарів потрапили в полон. Саладин заволодів потім Аккой, Бейрутом, Сидоном, Кесарією, Аскалоном і іншими містами; 2 жовтня його війська вступили в Єрусалим. Тільки під Тиром, що захищав Конрад Монферратський, Саладин зазнав невдачі. У володінні хрестоносців залишилися лише Тир, Тріполі й Антіохія.

Тим часом король Гвидо, звільнившись із полону, рушив на завоювання Акки. Успіхи Саладина викликали новий рух на Заході, і призвели до великого 3го хрестового походу.

3й Хрестовий похід

Раніше інших рушили флоти ломбардців, тосканців і генуезців. Імператор Фрідріх I Барбаросса повів велику армію (тисяч у сто). Між хрестоносцями й греками не обійшлося й тепер без ворожих дій: греки навіть уклали союз із Саладином. У березні 1190 війська Фрідріха переправилися в Азію, рушили на південний схід і після страшних втрат пробилися через всю Малу Азію; але незабаром після переходу через Тавр імператор потонув у р. Салефе. Частина його війська розійшлася, багато хто загинули, інших герцог Фрідріх привів в Антіохію, а потім до Акке. У січні 1191 він помер від морової виразки. Навесні прибули королі французький (Пилип II Август) і англійський (Ричард Левине Серце) і герцог Леопольд Австрійський. По дорозі Ричард Левине Серце переміг імператора Кіпру, Ісаака Комніна, що змушений був здатися; його замурували в сірійський замок, де тримали до смерті, а Кіпр потрапив у владу хрестоносців. Облога Акки йшла погано внаслідок розбратів між французьким і англійським королями, а також між Гвидо Лузиньянським і маркграфом Конрадом Монферратським. Тільки 12 липня 1191 Акка здалася після майже дворічної облоги. Конрад і Гвидо примирилися вже після узяття Акки; перший був визнаний спадкоємцем Гвидо й одержав Тир, Бейрут і Сидон. Незабаром після цього відплив на батьківщину Пилип II, із частиною французьких лицарів, але Гуго Бургундський, Генріх Шампанський і багато інших знатних хрестоносців залишилися в Сирії. І після узяття Акки хрестоносці діяли в'яло й не зважувалися напасти на Єрусалим. Нарешті, у вересні 1192 було укладене перемир'я із Саладином: Єрусалим залишився у володінні мусульман, християнам було лише дозволене відвідувати св. місто. Після цього відплив у Європу король Ричард. Обставиною, що трохи полегшила положення хрестоносців, була смерть Саладина в березні 1193: поділ його володінь між його численними синами стало джерелом міжусобиць серед мусульман. Незабаром, висунувся брат Саладина, Аль-Маликаль-Адиль, що опанував Єгипет, південну Сирію й Месопотамію й прийняв титул султана.Після невдачі третього хрестового походу у Св. Землю став збиратися імператор Генріх VI, що прийняв хрест у травні 1195; але він помер у вересні 1197. Деякі загони хрестоносців, що відправилися раніше, все-таки прибули в Акку. Трохи раніше імператора вмер Генріх Шампанський, котрий був одружений на вдові Конрада Монферратського й носив тому ієрусалимську корону. Королем обраний був тепер Амальрих Кіпрський (брат Гвидо Лузиньянського), що одружився на вдові Генріха. Тим часом воєнні дії в Сирії йшли невдало: значна частина хрестоносців повернулася на батьківщину. Біля цього часу німецьке госпітальне братерство св. Марії, засноване під час 3-го Х. п., було перетворено в Тевтонський духовно-лицарський орден. Незабаром папа Інокентій III став проповідувати новий, 4-й хрестовий похід.

4й Хрестовий похід

Полум'яний проповідник Фулько з Нейі вмовив прийняти хрест графа Тібо Шампанського, Людовика Блуаського й Шартрського, Симона Монфортського й багатьох лицарів. Крім того, дали обітницю йти у Св. Землю граф Балдуїн Фландрський і його брати Євстахій і Генріх. Граф Тібо незабаром умер, але в Х. п. взяв участь ще Боніфацій Монферратський.

У той час як хрестоносці збиралися відплисти в Єгипет, улітку 1201 в Італію прибув царевич Олексій, син осліпленого в 1195 візантійського імператора Ісаака Ангела. Він просив у папи й Гогенштауфенів допомоги проти свого дядька, узурпатора Олексія III. Пилип Швабський був одружений на сестрі царевича Олексія, Ірині, і підтримав його прохання. Втручання в справи Візантійської імперії обіцяло більші вигоди венеціанцям; тому Енріко Дандрло також став на сторону Олексія, що обіцяв хрестоносцям щедру винагороду за допомогу. Хрестоносці, взявши в листопаді 1202 для венеціанців місто Зару (замість недоплачених грошей за перевіз), відплили на Схід, улітку 1203 висадилися на березі Босфору й стали штурмувати Перу. Після декількох невдач імп. Олексій III утік, і сліпий Ісаак був знову проголошений імператором, а його син – співправителем. Незабаром почалися розбрати між хрестоносцями й Олексієм, що не міг виконати своїх обіцянок. Уже в листопаді того ж року це привело до ворожих дій. 25 січня 1204 нова революція в Константинополі скинула Олексія IV і звела на престол Олексія V (Мурзуфла). Народ був незадоволений новими податками й відібранням церковних скарбів для сплати хрестоносцям домовленої винагороди. Ісаак помер; Олексій IV і обраний ним імператором Канабус були задушені по наказу Мурзуфла. Війна із франками йшла невдало й при новому імператорі; 12 квітня 1204 хрестоносці взяли Константинополь, при цьому загинула безліч пам'ятників мистецтва. Олексій V і Феодор Ласкарис, зять Олексія III, утікли (останній – у Нікею, де й залишився), а переможці утворили Латинську імперію. Для Сирії найближчим наслідком цієї події було відволікання відтіля західних лицарів. Крім того, могутність франків у Сирії послаблялася ще боротьбою між Боемундом Антиохийським і Львом Вірменським. У квітні 1205 помер ієрусалимський король Амальрих; Кіпр одержав його сина Гуго, а ієрусалимську корону успадковувала Марія Іоланта, дочка маркграфа Конрада Монферратського і Єлизавети. За її малолітством керував Іоанн Ібелін. В 1210 Марію Іоланту видали заміж за хороброго Іоанна Бриєннського. З мусульманами хрестоносці жили в цей час здебільшого у мирі, що був дуже вигідний Аль-Малику-Аль-Адилу: завдяки йому він зміцнив свою владу в Передній Азії і Єгипті.

У Європі успіх 4-го Х. п. знову пожвавив хрестоносну запопадливість. До 1212 відноситься хрестовий похід дітей. У Франції з'явився проповідником якийсь хлопчик, пастух Этьєн. Релігійна екзальтація зібрала довкола нього юрбу дітей і дорослих. Хрестоносці сіли в Марселі на кораблі й частиною загинули від бури, частиною же, як говорять, дітей продали в Єгипет у рабство. Подібний рух охопило й Німеччину, де хлопчик Микола зібрав юрбу дітей тисяч в 20. Більша частина їх загинула або розсіялася по дорозі (особливо багато загинуло їх в Альпах), але деякі дійшли до Бриндизи, звідки повинні були повернутися; більша частина їх також загинула.

5й Хрестовий похідТим часом на новий заклик Інокентія III відгукнулися англійський король Іоанн, угорський Андрій II і, нарешті, Фрідріх II Гогенштауфен, що прийняв хрест у липні 1215. Початок походу призначений було на 1 червня 1217. Справу Інокентія III (помер у липні 1216) продовжував Гонорій III. Хоча Фрідріх II відклав похід, а Іоанн англійський помер, все-таки в 1217 у Св. Землю відправилися значні загони хрестоносців, з Андрієм II угорським, герцогом Леопольдом VI австрійським і Оттоном Меранським на чолі. Воєнні дії йшли в'яло, і в 1218 король Андрій повернувся додому. Незабаром у Св. Землю прибули нові загони хрестоносців під керівництвом Георга Видського й Вільгельма Голландського (на шляху частина їх допомагала християнам у боротьбі з маврами в Португалії). Хрестоносці вирішили напасти на Єгипет, що був у той час головним центром мусульманської могутності в Передній Азії. Син Аль-Адила, Малик-аль-Камиль (Аль-Адил помер в 1218), запропонував надзвичайно вигідний мир: він погоджувався навіть на повернення Єрусалима християнам. Ця пропозиція була відкинута хрестоносцями. У листопаді 1219, після більш ніж річної облоги, хрестоносці взяли Дамієтту. Видалення з табору хрестоносців Леопольда й короля Іоанна Бриєннського було відшкодовано прибуттям у Єгипет Людовика Баварського з німцями. Частина хрестоносців, переконана папським легатом Пе-лагием, рушила до Мансуре, але похід скінчився повною невдачею, і хрестоносці уклали в 1221 з Аль-камилем мир, по якому одержали вільний відступ, але зобов'язалися очистити Дамиетту й взагалі Єгипет.

Тим часом на Ізабеллі, дочці Марії Іоланти й Іоанна Бриеннського, женився Фрідріх II Гогенштауфен. Він зобов'язався перед папою почати Х. п. у серпні 1227 і дійсно відправив у Сирію флот з герцогом Генріхом Лимбургським на чолі; у вересні він відплив і сам, але повинен був незабаром повернутися на берег внаслідок серйозної хвороби. Ландграф Людвіг Тюрингенський , що прийняв участь у цьому поході, помер майже негайно після висадження в Отранто. Папа Григорій IX не прийняв у повагу пояснень Фрідріха й вимовив над ним відлучення за те, що він не виконав у призначений строк своєї обітниці. Почалася вкрай шкідлива для інтересів Св. Землі боротьба між імператором і папою.

6й Хрестовий похід

У червні 1228 Фрідріх нарешті відплив у Сирію, але це не примирило з ним папу: Григорій говорив, що Фрідріх (усе ще відлучений) їде у Св. Землю не як хрестоносець, а як пірат. У Св. Землі Фрідріх відновив зміцнення Іоппії й у лютому 1229 уклав договір з Аль-камілем: султан поступився йому Єрусалимом, Віфлеємом, Назаретом і деякими іншими місцями, за що імператор зобов'язався допомагати Аль-камилю проти його ворогів. У березні 1229 Фрідріх вступив у Єрусалим, а в травні відплив зі Св. Землі. Після видалення Фрідріха його вороги стали прагнути ослаблення влади Гогенштауфенів як на Кіпрі, що був із часів імператора Генріха VI льоном імперії, так і в Сирії. Ці розбрати дуже невигідно відбивалися на ході боротьби християн з мусульманами. Полегшення хрестоносцям принесли лише розбрати спадкоємців Аль-камиля, що вмер в 1238. Восени 1239 в Акку прибули Тібо Наваррський, герцог Гуго Бургундський, граф Петро Бретанський, Амальрих Монфортський та ін. І тепер хрестоносці діяли незгідно й необачно й зазнали поразки: Амальрих був узятий у полон. Єрусалим знову потрапив на якийсь час у руки одного айюбидського володаря. Союз хрестоносців з еміром Ізмаїлом дамаським повів до війни їх з єгиптянами, які розбили їх при Аскалоне. Після цього багато хрестоносців покинули Св. Землю. Прибувшому у Св. Землю в 1240 графу Ричарду Корнуеллському (брат англійського короля Генріха III) вдалося укласти вигідний мир з Айюбом (Ассалі Айюб) єгипетським. Тим часом розбрати серед християн тривали; барони, ворожі Гогенштауфенам, передали владу над ієрусалимським королівством Алісі Кіпрській, тоді як законним королем був син Фрідріха II Конрад. Після смерті Аліси володіння перейшло до її сина Генріха Кіпрського. Новий союз християн з мусульманськими ворогами Айюба привів до того, що Айюб призвав до себе ховарезмійців, які взяли у вересні 1244 незадовго перед тим повернутий християнам Єрусалим і страшно спустошили його. З тих пор св. місто було назавжди загублене для хрестоносців. Після нової поразки християн і їхніх союзників Айюб взяв Дамаск і Аскалон. Антиохійці й вірмени повинні були в той же час зобов'язатися платити данину монголам.

На Заході хрестоносна запопадливість остигала внаслідок невдалого результату останніх Х. п. і внаслідок способу дії пап, які витрачали на боротьбу з Гогенштауфенами гроші, зібрані на Х. п., і заявляли, що допомогою св. престолу проти імператора можна звільнитися від даної раніше обітниці йти у Св. Землю. Втім, проповідь Х. п. у Палестину тривала як і раніше й призвела до 7го Хрестового походу.

7й Хрестовий похідРаніше інших хрест прийняв Людовик IX Французький: під час небезпечної хвороби він дав обітницю йти у Св. Землю. З ним пішли його брати Роберт, Альфонс і Карл, герцог Гуго Бургундський, граф Вільгельм Фландрський, граф Петро Бретанський, сенешаль шампанський Жан Жуанвіль (відомий історик цього походу) і багато хто інших. Улітку 1249 король висадився в Єгипті. Християни зайняли Дамієтту, а в грудні досягли Мансури. У лютому наступного року Роберт, необачно ввірвавшись у це місто, загинув; кілька днів через мусульмани ледь не взяли християнський табір. Коли в Мавсуру прибув новий султан (Айюб помер наприкінці 1249), єгиптяни відрізали хрестоносцям відступ; у християнському таборі почався голод і морова виразка. У квітні мусульмани нанесли хрестоносцям повну поразку; сам король був взятий в полон і купив волю поверненням Дамієтти й сплатою величезної суми (убивство мамелюками, під начальством Бибареа, султана Туранши не змінило положення справ). Більша частина хрестоносців повернулася на батьківщину; Людовик пробув у Св. Землі ще чотири роки, але не міг домогтися ніяких серйозних результатів. У середовищі християн, незважаючи на вкрай небезпечне положення, тривали нескінченні звади: тамплієри ворогували з іоаннітами, генуезці – з венеціанцями й пизанцями (через торговельне суперництво). Деяку вигоду хрестоносці витягли лише з боротьби між монголами, що з'явилися в Передній Азії, і мусульманами; але в 1260 султан Зейфедцин Котус наніс монголам нищівної поразки при Айн Джалуті й заволодів Дамаском і Галебом. Коли, після вбивства Котуса, султаном став проводир мамелюків Бибарс, положення християн стало безнадійним. Насамперед Бибарс звернувся проти Боемунда Антиохійського; в 1265 він взяв Цезарею, Арзуф, Сафед, розбив вірменів. В 1268 у його руки потрапила Антіохія, якою християни володіли 170 років.

8й Хрестовий похід

Тим часом Людовик IX знову прийняв хрест. За ним пішли його сини Пилип, Іоанн Тристан і Петро Алансонський, граф Пуатье, граф Артуа (син загиблого в Мансуре Роберта Артуа), король Тібо Наваррський і інші. Крім того, обіцяли йти в похід Карл Анжуйський і сини англійського короля Генріха III, Едуард л Эдмунд. У липні 1270 Людовик відплив з Егморта у Кальяни. Вирішено було почати похід завоюванням Тунісу, що було б вигідно для Карла Анжуйського (брата Людовика Святого), але не для християнської справи у Св. Землі. Під Тунісом серед хрестоносців відкрився мор: умер Іоанн Тристан, потім папський легат і нарешті (25 серпня 1270) сам Людовик IX. Після прибуття Карла Анжуйського був укладений з мусульманами мир, вигідний для Карла. Хрестоносці покинули Африку й частину їх відплила в Сирію, куди в 1271 прибули також англійці. Бибарс продовжував брати гору над християнами, взяв кілька міст, але спроба його завоювати Кіпр не вдалася. Він уклав із християнами перемир'я на 10 років і 10 днів і зайнявся боротьбою з монголами й вірменами. Спадкоємець Боемунда VI, Боемунд VII Трипільський, платив йому данину. Папа Григорій X намагався, але без успіху, організувати новий Х. п. Обіцяли йти у Св. Землю багато хто (у тому числі Рудольф Габсбурзький, Пилип Французький, Едуард Англійський, Іаков Арагонський і інші), але ніхто не виконав обіцянки. В 1277 помер Бибарс і почалася боротьба за його спадщину. Безладдя йшли й серед християн. В 1267, зі смертю короля ієрусалимського Гуго II (син Генріха I Кіпрського), припинилася чоловіча лінія Лузиньянов; влада перейшла до Гуго III, принцові антиохійському. Марія Антиохійска, вважаючи себе спадкоємицею ієрусалимської корони, поступилася свої домагання Карлу Анжуйському, що опанував Аккою і вимагав, щоб його визнали королем. Гуго III помер в 1284; на Кіпрі йому успадковував його син Іоанн, але він помер уже в 1285. Брат його Генріх II вигнав з Акки сіцілійців і одержав корону кіпрську й ієрусалимську.

Закінчення Хрестових походів.

Тим часом відновилися ворожі дії проти мусульман. Султан Келаун взяв Маркаб, Маракію, Лаодікею, Тріполі (Боемунд VII помер в 1287). Хрестоносна проповідь не чинила більше на Заході колишньої дії: Захід під впливом самих Х. п. зневірився у можливості подальшої успішної боротьби з ісламом; колишній релігійний настрій слабшав, розвивалися світські прагнення, виникали нові інтереси. Син Келауна, Малик-аль-Ашраф, взяв Акку (18 травня 1291). Король Генріх покинув обложене місто й відплив на Кіпр. Після Акки впали Тир, Сидон, Бейрут, Тортоза; християни втратили всі свої завоювання на сірійському березі. Маса хрестоносців загинула, інші виселилися, переважно на Кіпр. На Кіпр пішли після падіння Акки й іоанніти. Тамплієри перебралися спочатку також на Кіпр, потім у Францію; Тевтонський орден знайшов собі ще раніше нове поле дії на півночі, серед прусів.Думка про повернення Св. Землі не була, однак, остаточно залишена на Заході. В 1312 папа Климент V проповідував хрестовий похід на В’еннському соборі. Небагато государів дали обіцянку йти у Святу Землю, але ніхто не пішов. Кілька років через венеціанців Марино Сануто склав проект Хрестового походу й представив його папі Іоанну XXII; але час Х. п. пройшов безповоротно. Кіпрське королівство, підкріплене франками, що бігли туди, довго ще зберігало свою незалежність. Один з його королів, Петро I (1359-69), об'їхав всю Європу з метою підняти Х. п. Йому вдалося завоювати й ограбувати Олександрію, але удержати її за собою він не зміг. Остаточно послабили Кіпр війни з Генуєю, і після смерті короля Іакова II острів потрапив у руки Венеції: вдова Іакова, венеціанка Катерина Корнаро, по смерті чоловіка й сина змушена була поступитися Кіпр своєму рідному місту (1489). Республіка св. Марка володіла островом майже ціле сторіччя, поки його не відняли в неї турки. Вірменія, доля якої із часу першого Х. п. була тісно пов'язана з долею хрестоносців, відстоювала свою незалежність до 1374, коли мамелюкський султан Ашраф підкорив її своїй владі. Коли османські турки затвердилися в Малій Азії, перенесли свої завоювання в Європу й стали грозити християнському миру серйозною небезпекою, Захід намагався організувати Х. п. і проти них. Так, наприклад, в 1396 зібралося значне хрестоносне військо під керуванням угорського короля Сигізмунда, графа Іоанна Неверського й інших; але при Нікополі турки нанесли йому страшної поразки. Той же характер носив похід, що скінчився загибеллю польського короля Владислава під Варною. Загалом, проповідь папами Х. п. для надання допомоги східної імперії, що гинула, не знаходила на Заході співчуття, і Константинополь упав. Останнім хрестовим походом проти турків можна вважати війну 1683. На Заході Х. п. направлялися проти мусульман Іберійського півострова, проти язичників - вендів, прусів, ливів і естів, проти єретиків – наприклад, проти альбігойців і гуситів, і проти православних (Х. п. шведів, під начальством Биргера, при Олександрі Невському).

У числі причин невдалого результату Х. п. у Св. Землю на першому плані стоїть феодальний характер хрестоносних ополчень і заснованих хрестоносцями держав. Для успішного ведення боротьби з мусульманами була потрібно єдність дії; тим часом хрестоносці приносили із собою на Схід феодальне роздроблення й роз'єднання. Слабка васальна залежність, у якій хрестоносні володарі перебували від ієрусалимського короля, не давала йому дійсної влади, яка потрібна була тут, на границі мусульманського світу. Найбільші князі (едеський, трипільський, антиохійський) були зовсім незалежні від ієрусалимського короля. Моральні недоліки хрестоносців, егоїзм їхніх вождів, що йшли до створення собі на Сході особливих князівств і до розширення їх за рахунок сусідів, робили їх нездатними підкоряти свої вузькі особисті мотиви більш високим цілям (бували, звичайно, і виключення). До цього вже із самого початку приєдналися майже постійні звади з Візантійською імперією: дві головних християнських сили на Сході виснажувалися у взаємній боротьбі. Такий же вплив на хід Х. п. зробило й суперництво між папами й імператорами. Далі, важливе значення мало ту обставину, що володіння хрестоносців займали лише вузьку прибережну смугу, занадто незначну, щоб вони могли без сторонньої підтримки успішно боротися з навколишнім мусульманським миром. Тому головним джерелом сил і засобів сірійських християн була Зах. Європа, а вона лежала далеко й переселення відтіля в Сирію не було досить великим, тому що більшість хрестоносців, виконавши обітницю, поверталися додому. Нарешті, успіху справи хрестоносців шкодило віросповідне розходження між хрестоносцями й місцевим населенням.

Наслідки Хрестових походівХ. п. мали важливі наслідки для всієї Європи. Несприятливим їхнім результатом було ослаблення східної імперії, що віддало її у владу турків, а також загибель незліченної кількості людей, занесення хрестоносцями в Західну Європу жорстоких східних покарань і грубих марновірств, переслідування євреїв і т.п. Але набагато значніше були доброчинні наслідки для Європи. Для Сходу й ісламу Х. п. далеко не мали того значення, яке належить їм в історії Європи: вони змінили деяке в культурі мусульманських народів і в державному й суспільному їхньому ладі. Х. п. безсумнівно вплинули (чого, однак, не слід перебільшувати) на політичний і суспільний лад Західної Європи: вони сприяли падінню в ній середньовічних форм. Чисельне ослаблення лицарського класу, що було наслідком відливу лицарів на Схід, що тривав майже безупинно протягом двох сторіч, полегшувало королівської влади боротьбу із представниками, що залишилися на батьківщині, феодальної аристократії. Небувалий доти розвиток торговельних відносин сприяло збагаченню й посиленню міського класу, що у середні століття був опорою королівської влади й ворогом феодалів. Х. п. уперше з'єднали в одній справі всі суспільні класи й всі народи Європи й будили в них свідомість єдності. З іншого боку, приводячи в близьке зіткнення різні народи Зах. Європи, Х. п. допомагали їм усвідомлювати свої національні особливості. Привівши західних християн у близьке зіткнення з іноплемінними й іновірними народами Сходу (греками, арабами, турками й т.д.), Х. п. сприяли ослабленню племінних і релігійних забобонів. Близько ознайомившись із культурою Сходу, з матеріальною обстановкою, вдачами й релігією мусульман, хрестоносці починали цінувати й поважати своїх супротивників. Ті, кого вони спочатку вважали напівдикими варварами й грубими язичниками, виявлялися в культурних відносинах вище самих хрестоносців. Х. п. наклали незгладимий відбиток на лицарський клас: війна, що служила раніше феодалам лише засобом до досягнення егоїстичних цілей, у Х. п. одержала новий характер: лицарі проливали свою кров через ідеальні, релігійні спонукання. Ідеал лицаря як борця за вищі інтереси, борця за правду й за релігію утворився саме під впливом Х. п.Найважливішим наслідком Х. п. був культурний вплив Сходу на Зах. Європу. Із зіткнення на Сході західноєвропейської культури з візантійської й особливо з мусульманської виникали надзвичайно доброчинні наслідки для першої. Мореплавання досягло під час Х. п. небувалого розвитку: більша частина хрестоносців відправлялася у Св. Землю морем; морським же шляхом велася й майже вся велика торгівля між Зах. Європою й Сходом. Головними діячами в цій торгівлі були італійські купці з Венеції, Генуї, Пізи, Амальфи й інші міста. Жваві торговельні зносини приносили в Зах. Європу безліч грошей, а це, разом з розвитком торгівлі, приводило до занепаду на Заході форм натурального господарства й сприяло тому економічному перевороту, що зауважується наприкінці середніх століть. Відносини зі Сходом приносили на Захід багато корисних предметів, доти або зовсім там невідомих, або ж колишніх рідкими й дорогими. Так були перенесені зі Сходу ріжкове дерево, шафран, абрикос, лимон, фісташки (самі слова, що позначають багато хто із цих рослин, - арабські). У великих розмірах став ввозитися цукор, увійшли в широке вживання рис і маїс. У значній кількості ввозилися також добутки високо розвитий східної промисловості - паперові матерії, ситець, серпанок, дорогі шовкові тканини (атлас, оксамит), килими, ювелірні вироби, фарби й т.п. Знайомство із цими предметами й зі способом їхнього виготовлення повело до розвитку й на Заході подібних же галузей промисловості (у Франції тих, хто виготовляв килими по східних зразках, називали «сарацинами»). Зі Сходу було запозичено багато предметів одіяння й домашнього комфорту, які носять у самих назвах (арабських) докази свого походження (спідниця, бурнус, альков, софа), деякі предмети озброєння (арбалет) і т.п. Значна кількість східних, переважно арабських, слів, що ввійшли в епоху Х. п. у західні мови, указує звичайно на запозичення того, що позначається цими словами. Такі (крім зазначених вище) італ. dogana, франц. douane - митниця; адмірал, талісман і ін. Х. п. познайомили зах. учених з арабською й грецькою наукою (напр., з Арістотелем). Особливо багато придбань зробила в цей час географія: Захід близько ознайомився із цілим рядом країн, мало відомих раніше. Значні успіхи зробили тоді також математика, астрономія, науки природні, медицина, мовознавство, історія. У європейському мистецтві з епохи Х. п. зауважується відомий вплив мистецтва візантійського й мусульманського. Такі запозичення можна простежити в архітектурі (підковообразні й складні арки, арки у формі трилисника й гострі, плоскі дахи), у скульптурі («арабеський- сама назва вказує на запозичення від арабів), у художніх ремеслах. Поезії, духовної і світської, Х. п. дали багатий матеріал; вони познайомили європейців зі скарбами поетичної творчості Сходу, звідки перейшло на Захід багато поетичного матеріалу, багато нових сюжетів. Ближче ознайомивши Захід з новою культурою, зробивши для нього доступними скарби, думки й художню творчість греків і мусульман, розвивши мирські смаки й погляди, Х. п. підготовляли так зване Відродження, що хронологічно безпосередньо примикає до них.

Список використаної літератури:

1. Християнство: енциклопедичний словник. Том 1

2. Християнство: енциклопедичний словник. Том 2

3. Дж. Норт: Історія церкви.

План.

1. Вступ

2. Початок Хрестових походів

3. 1й Хрестовий похід

4. 2й Хрестовий похід

5. 3й Хрестовий похід

6. 4й Хрестовий похід

7. 5й Хрестовий похід

8. 6й Хрестовий похід

9. 7й Хрестовий похід

10. 8й Хрестовий похід

11. Закінчення Хрестових походів

12. Наслідки Хрестових походів

13. Список використаної літератури
Категорія: Історія України | Додав: КрАсАв4іК (24.01.2013)
Переглядів: 458 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]