Головна » Статті » Історія України [ Додати статтю ]

ІСТОРІЯ СЕЛА ГРИГОРІВКА (1 частина)
Міністерство освіти і науки України
Херсонське відділення МАН України
Чаплинське районне наукове товариство учнів
Григорівська загальноосвітня школа I-III ступенів
Чаплинського району Херсонської області

Історія села Григорівка

Григорівка – 2009 рік
План
Вступ

Розділ I 5
З історії заселення Херсонщини.5

Розділ II
Історія села Григорівки9

2.1. Моє село11

2.2. Заснування села і формування його території..12

2.3. Життя мешканців Григорівки з кінця 19 століття до 1918 року16

2.4. Громадянська війна 1918 – 1920 рр21

2.5. Колективізація і життя на селі в 1921 – 1940 рр..24

2.6. Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 рр28

2.7. Післявоєнна відбудова і життя в 50-ті-60-ті роки34

2.8. 70-ті 80-ті роки – епоха трудових звершень..39

2.9. Григорівка від 90-х років і на порозі третього тисячоліття.44

Висновки
Джерела та література
Додатки
Вступ
Село Григорівка невеликий населений пункт нашої країни. Сьогодні це село на півдні сучасної Херсонської області. І хоча воно знаходиться на значній відстані від обласного центру Херсона – 140 кілометрів та на великій відстані від столиці – це також часточка України. Як і кожний населений пункт, Григорівка має свою історію і ця історія нерозривно пов’язана із історією півдня України та України в цілому.
Загальна площа Григорівської сільської Ради – 9178 га. Основний напрямок економіки – сільськогосподарський.
Положення Григорівки: село розташоване на півдні Херсонської області на старій Чумацькій шляховій дорозі – Каховка – Чаплинка – Новотроїцьк . Відстань до районного центру 17 км, до найближчої залізниці 35 км. Населення станом на 1.01.09 становить 1548 чоловік і налічує 566 дворів.
Впродовж декількох поколінь жителі села є хліборобами з діда прадіда. Тут у злагоді живуть представники різних національностей переконлива більшість з них становлять Українці. В суворих умовах посушливого клімату та тривалого безводдя працюють на землі вирощують хліб, розводять худобу, плекають свої садки та квітники. Загартовані степовими вітрами зігріті південним сонцем наші мешканці мають доброзичливий характер внутрішню та тілесну красу.
Сучасна історія села починається 140 років тому.
Моя робота називається «Історія села Григорівка». До мого дослідження про історію Григорівки ніхто з науковців над цією темою не працював. В роботі я намагався провести дослідження стосовно заселення території півдня Херсонської області і, зокрема, дослідити і узагальнити історію виникнення села, простежити його розвиток протягом різних історичних епох: від заснування до сьогодення. Вдалось з'ясувати більш детально перший період заселення Григорівки і систематизувати матеріал по історичних періодах
Методи які я використав є порівняння, аналітичні, картографічні, історичний опис, статистичний, архівні документи.
Об’єктом мого дослідження є історія Херсонщини, а предметом – історія села Григорівка. Працювати над цим питанням я почав з вивчення Історії України, заселення Херсонщини з найдавніших часів до кінця 19 століття. Після детального вивчення історії заселення південного регіону Херсонщини, я зосередив свою увагу над питанням конкретного часу заселення, виникнення села та його життя від заснування і в подальші роки. В мене відбулася зустріч із старожилами Григорівки ветеранами війни і праці, також відвідав сільську Раду, Чаплинський музей, архів. У роботі над дослідженням використав значну кількість робіт з історичної тематики, зокрема краєзнавчої літератури, що стосується історії Херсонщини. Також працював з місцевою періодичною пресою, яка була використана мною при дослідженні роботи.
Актуальність теми визначається тим, що в наш час кожна людина повинна знати своє минуле, історію своєї держави і малої батьківщини, де народилась і виросла адже є такий вислів «Той хто не знає минулого, не вартий майбутнього». Людині визначено Богом місце її народження, країна, місто чи село. Де б вона не опинилася, її батьківщина, рідний край буде завжди з нею. Всі хочуть знати історію свого села. Наприклад, сім'я Чернецьких створила кіно-хроніку про основні етапи розвитку нашої Григорівки. Багато жителів села займаються питанням відтворення генеологічного дерева своєї родини. Можливо, мої дослідження з історії нашого села допоможуть їм у цьому. Молоде покоління – сьогоднішні школярі – теж повинні вивчати і знати свою історію. У Григорівки є перспективи у майбутньому: зелений туризм. Є мрія видати друком історію нашого села. Сподіваюсь історія села буде використана, як інформація для тих хто приїздитиме на відпочинок до нас. Історичний матеріл заснування Григорівки може бути використаний при створенні музеїв експозицій та виставок.

Розділ I. З історії заселення Херсонщини

Від Придністров’я до Азова розкинувся Таврійський степ Херсонщини.
У далеку давнину сягає історія краю. Найдавніші сліди заселення Херсонської області зустрічаються у пізньому палеоліті – більше ніж 11 тисяч років тому. До нашого часу дійшли пам’ятки, залишені стародавніми поселенцями, як-от: городища, стоянки, курганні поховання, грунтові могильники, залишки ремісничих майстерень, знаряддя праці, прикраси, зброя, монети, предмети побуту. Все це відноситься до археологічних пам'яток.
На жаль, кількість цих пам'яток неухильно зменшується і частина з них залишається недослідженими. Відомим херсонським археологом М.П. Оленковським було складено археологічну карту Нижньодніпровського регіону.
На ній пам'ятки епохи мезоліту та неоліту на просторах Лівобережної Херсонщини розміщуються впродовж берега Каховського водосховища, лівого берега Дніпра, в районі Ягорлицької затоки, в районі, прилеглому до Сиваша, на територіях Чаплинського та Новотроїцького районів, а також на лінії Каланчацький лиман – с. Козачі Лагері Цюрупинського району.
На початок сьомого століття до нашої ери степовими просторами південної України пересуваються скіфські племена, які витіснили кіммерійців, що жили на Нижньому Дніпрі в 9 – 8 ст. до н.е.
В цей час у зв'язку із зростанням стад худоби, пошуками пасовищ та широкому застосуванні коня як засобу переміщення, різко зростає міграція племен. У результаті збільшуються конфлікти між племенами за кращі пасовища, відбувається пограбування стад та сусідів. Ця боротьба не закінчується тільки внутрішніми усобицями. На кордонах степів племена скіфів зустрічаються з мирним осілим населенням і нападають також на них з метою пограбування. Всі ці воєнні конфлікти та пограбування, в свою чергу, посилюють та прискорюють процеси майнового та соціального розшарування. З розвитком воєнних конфліктів постійним стає обернення в рабство захоплених полонених та використання їх праці.[7,3]
Скіфські племена досить тривалий час займали територію сучасної області. Про них написані сотні книг та наукових робіт. Незважаючи на це , в історії скіфів чимало темних плям, хоча сучасна історична наука досить багато знає про звичаї скіфів, їх спосіб життя, розселення цих племен. Першою і досить змістовною історичною пам'яткою про життя і побут скіфів є праця Геродота – «Історія», а саме четверта книга цієї роботи, що має назву «Мельпомена». Напрацювання Геродота про скіфів доповнюють відомості інших античних авторів та археологічні дослідження протягом останніх півтораста століть. Але інформація Геродота, викладена ним у четвертій книзі, є більш достовірною та правдивою, бо він сам побував у наших краях і стверджував, що отримав її від самих скіфів і місцевих греків.[7,4]Про рослини і людей нашого степу писав давньогрецький реформатор античної медицини Гіппократ в 5 – 4 ст. до н.е.
Він відвідав нашу територію. Вивчав медичні знання і методи лікування у місцевих жителів – скіфів. Лікарські рослини широко використовувалися скіфами, розводилися ними на городах, в садах; вивозилися в Грецію, Італію, де високо цінилися.
Скіфія, як держава, втратила свою могутність в III ст. до н.е., тому що на території її степів з'явилася нова хвиля кочівників – сармати.
На території нашого краю сарматський час продовжувався з 3 ст. до н.е. до 4 ст. н. е. Жили сармати родоплемінним ладом, займались розведенням коней, овець та іншої худоби. Велике значення в житті сарматів мали війни. На рубежі нашої ери відносини з місцевими жителями стали мирними. Прискорився перехід кочівників до осілості.
Але прихід готів у першій половині 3 ст. н. е., а також гуннська навала в наступному столітті нанесла тяжкий удар по сарматам. У 375 р. на Північне Причорномор'я напали гунни – кочівники, які прийшли з Приуралля разом із аланами, яких вони підкорили на своєму шляху. Кочівники просунулись у Західну Європу, де в 4 – 12 ст. викликали велике переселення народів.[4] Клімат на нашій території в той час був суворий. Проходили віки, і під дією різних факторів( і природних, і людських ) природні умови нашого краю дуже змінилися. Повністю знищили ліси гунни, печеніги, половці, татари. Річки пересохли, збільшилась кількість балок, клімат став засушливим.
Нашими прабатьками були східні слов'яни. У них завжди налічувалося багато ворогів : жорстокі кочівники, гунни, авари, угри, печеніги, половці – зі сходу; польські, угорські, литовські – з заходу. Але незважаючи на небезпечне сусідство, вони займались землеробством, скотарством, рибальством, розводили коней.
Історія нашого краю тісно пов'язана з історією Кримського півострова. Наші землі з глибокої давнини були під впливом кримських правителів. У 1 тисячолітті до н. е. на узбережжі моря жили таври.
В кінці 6 і на початку 7 ст. в Руській землі існував союз слов'янських племен. На основі їх об'єднання в 9 ст. у Східній Європі склалася древньослов'янська держава – Київська Русь. Із виникненням цієї держави посилився приплив в степи слов'янського населення.
Поблизу гирла Дніпра в 10 ст. утворилося місто Олешшя, яке згадується в літописах 11-13 ст. В Іпатіївському літописі воно було згадане вперше в 1084 році, останній раз– у 1224 . Місто являло собою населений пункт Київської Русі, її форпост на Нижньому Дніпрі, одне з центрів риболовного промислу, великий порт при виході в Чорне море. Тут зупинялись купці – «гречники», які торгували з греками. Олешшя зв'язувало стольний Київ-град з територією Подніпров'я та Візантією; по суші воно зв'язувалося з Херсоном(Корсунем) і Сурожем(сьогодні місто Судак) на Кримському півострові. Олешшя було відоме далеко за межами Київської Русі.
Візантійська імперія чинила протидію заселенню і освоєнню слов'янами причорноморсько-приазовсько-придніпровських територій. Але Київська Русь міцно закріпилась тут. У першій половині 13 ст. на Русь напали орди Батия, опустошили вони і нашу землю. У другій половині 14 ст. оволоділо Руссю князівство Литовське. У другій половині 15 ст. – Турція, а Лівобережжя, наші степи також попали під владу Кримського ханства. З 1386 по 1548 рік на Правобережжі Дніпра панували польські пани, а на Лівобережжі збирали свої сили запорізькі козаки й громили і поляків, і татарських загарбників у наших степах.
У 17-18 ст. Херсонщина стає форпостом у боротьбі Російської держави проти турецько-татарських загарбників у спільних переможних походах запорожців і донських козаків, російського та запорізького військ під проводом фельдмаршала В.П. Шереметьєва (до Кизикерменської фортеці).
Після російсько-турецької війни 1768-1774 років Росія за Кючук-Кайнарджийським мирним договором одержала землі між Дніпром і Південним Бугом, а у квітні 1783 року– Крим і Північну Таврію, в тому числі Лівобережну Херсонщину.
Перемога Росії у чотирирічній війні з турками (1787-1791 роки) закріпила Причорномор'я за російською імперією. Але як заселити неозорі ковилові степи?
Імператриця Катерина II безоглядно дарувала землі поміщикам, дворянам, іноземцям. Поміщики силоміць переселяли кріпаків з Полтавщини, Чернігівщини, Київщини та інших губерній. Плуг врізався лемещем у віками неорану землю. Біля річок ліпилися населення. Сюди, на «вільні землі», тікали кріпаки з різних кінців Росії та знову потрапляли у тенета рабства.[9]
Необхідність створення Чорноморського флоту зумовила виникнення на місці невеликого військового порту у 1778 році міста Херсона. Будівництвом його енергійно керував генерал-поручик І.А. Ганнібал (дядько матері О.С. Пушкіна).
Незабаром у Херсоні було створено адміралтейство – друге після головного Санкт-Петербурзького. Вже у 1783 році зі стапелів Херсонської верфі зійшов первісток Чорноморського флоту 66-гарматний фрегат.
Зусиллями морського офіцера Федора Івановича Ушакова (пізніше відомого адмірала флоту) налагоджувалося суднобудування, і Херсон дослухався до його чітких розпоряджень і наказів.
Не раз був у Херсоні видатний російський полководець-генералісімус Олександр Суворов, який під час російсько-турецької війни у 1787-1791 роках очолював оборону Чорноморського узбережжя.
Витривалі, працелюбні люди заселяли і освоювали наш край.
У 1778 році Катерина II юридично оформила кріпосні порядки на Лівобережній Україні. Це спричинило стихійний протест українського селянства. Тисячі селян кидали свої будинки і йшли в причорноморські та приазовські степи. Одним з таких було повстання селян у селі Турбаї на Полтавщині, яке розгорілося 8 червня 1789 року. Турбаївці (в минулому козаки), протестуючи проти закріпачення, розправилися з поміщиками, утворили самоуправління і 4 роки відмовлялись підкорятися царським адміністраторам. Влада довго не наважувалась застосовувати проти них військову силу,боячись викликати цим широкі народні заворушення. Тільки в 1793 році великий загін військ з артилерією зломив оборону повсталих селян.
Правитель Таврійської губернії Потьомкін запропонував державі купити турбаївських селян у потомків убитих поміщиків в «казенне відомство» для переселення в малозаселену Північну Таврію. Цей план Потьомкіна був виконаний в 1794 році. За вказівкою імператриці селяни села Турбаї, як бунтівники і погромщики, які спалили поміщицькі володіння та вбили самих поміщиків Базилевських, були під конвоєм переселені на обширні, безводні, пустинні південні степи України з посушливим кліматом, непостійною погодою та великими коливаннями температури в зимові та весняні періоди і заснували чотири села: Чаплинку, Чорну Долину, Чалбаси(нині Виноградово) та Буркути– і вважались казенними селянами. Село Чаплинка одержало назву через розташування на західному схилі Чапельського поду.
Коли в кінці 18 століття почалось інтенсивне заселення нашої території, то головну роль у цьому процесі відігравала народна колонізація. Значний відсоток серед переселенців складали кріпосні селяни, які тікали від поміщиків. Із усієї України й із центральних російських губерній гнала їх тяжка доля від своїх гнобителів на південь України. Значною була і державна колонізація. Спочатку освоєння степу проходило шляхом займанщини. Потім розподіл і перерозподіл зайнятих земель уряд взяв у свої руки. Зажиточні господарства в додаток до державного наділу мали можливість орендувати або купляти землю.
Селяни, які тікали у наші краї, осідали тут і засновували поселення. Так на початку І та II половини 19 століття виникає ряд сіл теперішнього Чаплинського району, які є сусідами нашого села Григорівки.
Іванівка(в минулому Терек). Перші відомості про село відносяться до 1820 р. В цьому ж році було засновано і село Строганівка( Джайпа). Тут проживало 154 чоловіка і 98 жінок-кріпосних селян із Полтавської, Таврійської губерній і Центральної Росії.
Після скасування кріпосного права було засновано села Першокостянтинівка( Чекрак) у 1861 році переселенцями із Бесарабії, а також у 1869 році– село Павлівка.
Кримська війна (1853-1856 р.) погіршила і без того тяжке економічне становище народу. Особливо важким було становище кріпаків. Реформа 1861 року не полегшила життя селян, більша частина землі залишилась у володінні поміщиків. Як і по всій країні, на Херсонщині почались селянські заворушення.
У II половині 19 століття посилився процес розшарування селянства на куркулів та сільських пролетаріїв. Ошуканим, нагайками зашмаганим бідарям-сіромахам хіба що лишалося марити про землю-годувальницю.

Розділ II. Історія села Григорівка

2.1. Моє село
Херсонщина!
В уяві кожного українця постають безмежні, залиті золотом сонця і хлібів степи, мальовничі заплави Дніпра, теплі хвилі Чорного і Азовського морів, скіфська і козацька минувшина, цілюще повітря, настояне на різнотрав’ї, високі зорі і вогні маяків
Неповторні краєвиди нашої Батьківщини збагачують духовне наше єство, дають можливість милувати око і наповнювати душу відчуттям прекрасного. В будь-якому куточку України відчуваєш щось нове, щось своє, щось рідне.
Та наймилішим серцю є край, в якому ти народився і виріс.
Рідний край
Починається він од батьківського порога, стежини, білокорої тополі. А ще починається він з прадавніх коренів твого роду.
Не маємо ми права не знати, не пам’ятати, не вивчати, не шанувати свого родоводу, бо ж він частина родоводу рідного села, народу.

Воркують над рідним селом голуби,
Вбираються ниви у цвіт.
Я щиро душею село полюбив,
Єдине моє на весь світ.

Так, справді, село – це наш дім. Наше коріння і доля. Наша кревність і материнська пісня.
Село – наша сповідь і турбота. Воно часточка нашого серця.

Дорога починається із стежини,
А ріки і моря із джерела.
І починається вся наша Україна
Із рідного маленького села.

І хоч на світі сіл таких багато,
Моя Вкраїна – це й моє село.
Воно зернина хлібного врожаю,
Що людям віддає своє добро

Моє село Щасливе, уквітчане Але чи завжди воно було таким? Чи завжди на обличчях його жителів грала усмішка і променилися радісно очі? Давайте заглянемо в історію, повернемося в ті далекі часи, коли виникло наше село Григорівка.

2.2. Заснування села і формування його території

Село - Григорівка розташоване за 18 км на південний схід від районного центру Чаплинка.
За 17 км. від автодороги Каховка – Армянськ, яка пролягає через Чаплинку.
А все починалось так
Десь у 40-х рр.. XIX ст. на березі степової річки Тамари поселилося троє друзів, три Григорія – Грабовецький, Богачевський, Прочитанський. Вони збудували собі землянку з калибу на тому місці, де зараз дворище Пашківської Лідії Кузьмівни. Хати-землянки ставили вздовж степової річки Тамари. Вона в дощову пору наповнювалася водою, в суху пору – пересихала. Але великого безводдя не було. Люди насаджували акації, пізніше – дички абрикос, сливи.
На берегах річки росли пахучі кущі маріни, іви. Діти багатьох поколінь купалися у тій річці. Коли проаналізувати агрокліматичні умови нашої місцевості, можна зрозуміти людей, які півтора століття тому не наважувалися тут поселятися. Це – зона найбільших вітрів,найбільших засух, найзасоленіших ґрунтів, найбідніша поверхневими водами – зона південного степу України.
Рельєф території рівнинний, підвищені плоскі місця та простори з слабкими схилами розгалуджуються сіткою невеликих балок.
Через село простяглася найглибша з балок сільради, яка в давнину була річкою Тамарою.
Існує цікава легенда про те, чому саме зникла ця річка. Старожили розповідали, що в сиву давнину татари, набігаючи на землі нашого села, закрили витік Тамари овечими шкурами, щоб непокірне населення не користувалося водою річки. Так це чи ні, але на довгий час русло залишилось без води.

Зі спогадів старожилів:
„... Наші „григорівські" степи приваблювали шукачів скарбів своїми „явулами". Це колишні татарські поселення понад шляховою дорогою. Вона тягнеться вздовж Сиваша (Гнилого моря). Також приваблювали своїми похованнями. Вночі такі сміливці спостерігали світлячки, що виходили з могил (поховань татар), а потім розкопували ці місця та знаходили там всілякі коштовності.
Такі сміливці хотіли давно поселитися тут, але відлякувало всіх Гниле море. Лякали його приливи, коли східний вітер наганяв багато води з Азовського моря. Лякали його відливи, коли вітер з заходу виганяв воду знову в Азовське море. Тоді Сивашем можна було перейти в Крим. Але й можна було потрапити в болотяні ями, які засмоктували в себе людей....". Першими з найсміливіших виявилися три Григора. Імена їх увіковічнені в назві нашого села - Григорівка.
Північне Причорномор’я до 18 століття практично було незаселеним. Це були вільні цілинні землі. Заселення цих земель інтенсивно почалося на початку 19 століття. Заселяли їх переселенці в основному з центральних областей України. Зокрема, в Київській, Кам’янець-Подільській та інших губерніях жило багато вільного, але безземельного польського населення.
На підставі «Збірника статистичних відомостей по Таврійській губернії т.II видання Таврійсько губернського земства 1886 року» є докази того, що це було не просто безземельне польське населення, а «ці переселенці на Батьківщині були безземельними дворянами (католиками), яким уряд дав дозвіл на переселення в Дніпровський повіт на вільні землі.» [18, а]
Це був безводний та глухий степ. Тут вони і обрали місце для поселення. Наша Григорівка почала населятися з кінця п’ятидесятих років 19 століття переселенцями з Київської і Кам’янець-Подільської губернії.
Місця, де з’явилися перші поселенці, були великими випасами, по яких бродили тисячі поміщицьких овець.
Де-не-де траплялися чабанські землянки та колодязі для водопою овець.
Перші переселенці будували землянки – так називали хати, побудовані із саману або «вальків». Оскільки ця місцевість була безводною, то копали криниці глибиною 15-18 м., щоб дістатися води. Але ця вода на смак була гірко-солона, придатна лише для господарських потреб. Воду ж для пиття, приготування їжі, так звану «солодку воду», привозили діжками із татарських «явулів» (місця над шляховою дорогою, де колись були татарські стоянки – аули. ), де було багато джерел із кришталево чистою і напрочуд смачною водою. За 3 км. на північ від розташування перших землянок колишньої Григорівки, на великому соляному шляху, по якому чумаки возили з Криму на Україну сіль, стояла корчма в сторону Тугрека (тепер село Нововолодимирівка). «Весною 1856 року в цій місцевості було лише 5 хат.» – розказував дід Кульчицьких Івана Григоровича й Марії Григорівни (Жолондковської). До цих пір ростуть відростки дерев, посаджених їх батьком, – ясен на подвір'ї Рогальської Тетяни Анатоліївни та софора в городі Діброви Володимира Дмитровича. Село швидко зростало. Масове заселення почалось у 1868 році, тому ця дата вважається офіційною датою заснування нашого села.
Вихідці із Київської губернії населяли північну частину села, яку довгий час називали «Київщина», а південну– вихідці із Кам’янець-Подільської губернії, яку називали «Кам’янеччина».

З розповіді Кульчицького Пилипа Стефановича онуці Кульчицькій (Жолондковській) Марії Григорівні:
«... Прадід Марії - Кульчицький Стефан чумакував. Був завдяки чумакуванню багатим чоловіком, мав багато волів і возів. Їздив по нашій шляховій дорозі за сіллю. Вдома мав сім'ю: жінку і 4-х синів. Восени 1855 року їхав з сіллю, але села не запримітив на нашій території. А коли приїхав додому, то застав зраду жінки. Забрав найменшого сина Пилипа і поїхав знову на південь, у степи. На той час Пилипові сповнилося чотири роки. І коли проїздив нашими степами весною 1856 року, побачив понад балкою (річечкою Тамарою) поселення з п'яти хатин. Це були перші поселенці - Грабовецькі, Богачевські, Прочитанські, Ромашкан. Він зупинився і теж облаштував собі хатину.
Дід Пилип помер в 1927 році на 75 році життя. Прожив у нашому селі 71 рік. Тоді село почало заселятись дуже швидко.
Прибулі з Київської губернії поселялися в північній частині села, від 6-ї до 10-ї вулиці - це була «Київщина». Ці люди були ополячені, католицької віри.
А прибулі з Кам'янця поселялися в південній частині села - від 1-ї по 5-у вулиці і називалась ця частина «Кам'янеччина». Це були селяни православної віри. Бо ті, яких панська шляхта не встигла ополячити, жили в місті Кам'янець, яке знаходилось більш на окраїні держави. І так з часів заснування села і до Великої Вітчизняної війни відчувався в селі цей поділ на дві частини.
Якщо хлопець йшов до дівчини на «той край»(так називали протилежну частину села), то повинен був тамтешнім хлопцям ставити «магарич» – випивку і закуску. Таким чином купував дозвіл парубкувати на їхній території села.
Якщо ж хтось виходив заміж за хлопця іншої віри, то від них, бувало, відмовлялись батьки і замовляли молитву за упокій пропащої душі. І гули тоді над селом заупокійні дзвони з костелу католицького чи з церкви православної.
Та кохання, хоч часто трагічне, драматичне, але в своїй основі непереможне. Засновувались, укріплювались, розростались, переплітались роди Григорівських сміливців, бо всі вони були одного - Києвого, українського народу діти.»
У нинішньому поколінні є ще в селі Грабовецькі, Богачевські, Рогальські, Боярські, Копівські, Кульчицькі, Жолондковські, Гловацькі, Яновичі, Горбаневичі, Сьомаші, Андріївські, Мар'янські, Гришньовські, Сікорські, Бобровські, Драмарецькі, Робаки, Ремішевські, Маринки, Гілевичі, Шишкевичі, Гнатовські, Жукевичі, Кліщевські, Чернецькі, Білінські, Рубанські, Балухівські, Жуковські, Звірянські, Рудніцькі, Колісніченки, Мушинські, Острівські, Зозулінські, Гузенки, Пашківські, Войнаровські, Салаші, Ластовецькі, Камінські, Вітковські, Градовські, Харченки, Тернавські, Бартківські, Якубівські, Власенки, Дзигунські, Шухліни. Це, практично, десята частина, заселена ще нащадками засновників села. Та зустріти нащадків Григорівських засновників можна по всьому світі: Канада, Америка, Австралія, Польща, Бельгія; інші далекі краї: Прибалтика, Якутія, Сибір, Байкал, Москва, Ташкент, Крим, всі області й райони України - це неповний перелік географічних назв населених пунктів, де проживають наші родичі, земляки.

2.3. Життя мешканців Григорівки з кінця 19 століття до 1918 року

Першими громадськими будівлями в селі були церква, костел, школа та будинок сільської управи, що знаходився між сучасним костелом та будинком, де зараз розташований ФАП та ощадна каса.
Згідно переписом 1885 року в селі Григорівка було 283 двори, які мали у своєму користуванні 6.645 десятин землі.[18, б]
Щоб тримати народ у неуцтві та покорі, правителі поспішили з будівництвом церкви. У 1886 р. побудовано церкву. Про школу і мови не було. Хіба потрібна освіта селянським дітям? Хіба школа потрібна?
Влада в першу чергу потурбувалась про церкву. Попа теж не забули: з Олешок (тепер Цюрупинськ ) отця Мєхова привезли.
Головна установа, що вчить покорятися, німо нести ярмо гніту, уже пущена в хід. Тепер можна панувати!
Освіта мужику шкідлива, вчила церква. А тому й не випадково, що не школа першою з’явилась на селі, а церква.
Школу збудовано в 1896 році. Це була церковно – приходська школа, в якій навчалося 18 дітей і працював один учитель. Українську мову на той час було заборонено. У 1908 році була збудована нова школа земська – цегляна, на два класні приміщення. Навчання велося російською мовою, нашу рідну українську мову було заборонено. Споруда цієї школи збереглася до наших днів. Розташована вона в центрі села. У 1965 році без технічно-робочого проекту силами батьків зроблено добудову школи на 5 класних кімнат. Тепер у цьому приміщенні розташована церква. Шкільна будова щаслива, адже церква збереже її надовго. Її прикрашають садженці хвойних та листяних дерев
У школі 1908 р. панувала палична дисципліна: учителі били учнів лінійкою, ганчіркою, якою витирали дошку, ставили на коліна; за вуха учнів потягати це вважалось найменшою карою. На спеціально відведені уроки в школу з’являвся апостол божий піп. Він навчав закону Божого. Будучи божим намісником в селі, був грозою в школі. Уроки закону Божого були справжніми муками для учнів, бо учні не розуміли його, вивчаючи на старослов’янській мові.
Перед заняттям і після учні читали молитву й співали «Боже, царя храни!» Кожної суботи учнів водили до церкви і, набиваючи голови релігійними проповідями, учили німо служити багатіям, працювати на них, бо так, мовляв, «розпорядився» Бог.
Школа цілком залежала від церкви. Учились в більшості діти заможних, а діти бідних з дитинства йшли у найми. Методи навчання були грубі, насильні, образливі. Якщо учень не вмів писати або писав брудно, на спину такого учня прикріплювали його зошити і водили за руку по всіх класах . А якщо в школу з’явився учень з обмащеною крейдою головою, це значило, що він не виконав або неправильно виконав завдання з арифметики. Невстигаючих учнів залишали «без обіду», часто без нагляду або й закритими в класі замком.
Учителі були не зв’язані з батьками, населенням. Лише окремі з них розуміли хибність методів виховання, застосованих в школі. Спостерігаючи і вивчаючи тяжке життя селян бідняків і життя сільських п’явок куркулів, передові, більш далекозорі люди, шукали шляхи боротьби з царським режимом і ставали на цей шлях.
Так учителька Горбашенко Агафія Іванівна, що працювала в Григорівській школі в роки першої революції у Росії (1905-1907 рр.), відвідувала таємний гурток по читанню та розповсюдженню забороненої літератури. Педагоги збирались на різних квартирах учителів по черзі: то в селі Строганівці, то в селі Першо-Константинівці. Найчастіше збирались для читання забороненої літератури на квартирі вчителя Герасимова в селі Ново-Володимирівці (Тугрек).
У Григорівці серед населення вів політичну роботу учитель Архіпов. Він мав зв'язок з містом і звідти одержував листівки, в яких говорилося про тяжке життя селян, ці листівки закликали народ повставати проти самодержавства і багатіїв. Листівки були з карикатурами, спрямованими проти експлуатації. Читав селянам книги, в яких висвітлювались шляхи боротьби з царизмом.
У 1907 році учителька Валентина Іванівна організувала екскурсію учнів у заповідник Асканія-Нова. Всім учням вона приколола червоні банти. Учителька була взята на облік і під нагляд як неблагонадійна, оскільки поліція в Асканії-Новій наказала зняти червоні банти.
Через деякий час вночі був вчинений обшук, знайдено заборонену літературу і заарештовано Валентину Іванівну. Більше вона не повернулась у свою школу. Але населення пам’ятало.
Вів роз’яснювальну політичну роботу і учитель Винницький. Активними його помічниками були Рудковський Петро, Прочитанський Петро, Рогальський Людвіг, Михайлєвський Кирило, Ремішевський Калістрат, Грабовецький, Сікорський.
Костел був побудований у нашому селі в 1890 році і прикрашає собою село до цієї пори. Будували його майстри під керівництвом Рудницького Василя. Він виявився міцно збудованим –і спроби його зруйнувати не закінчились успіхом. Керівник будівництва служив у Преображенському полку. Одружився і прибув у Григорівку на постійне місце проживання. На великі Свята (Різдво, Великдень) отримував дорогі дарунки із царського двору. Добився дозволу і фінансування на будівництво костела. На свою пенсію разом із своїм сватом Богачевським Іваном Івановичем їздили по селах, скуповували у населення яйця, які додавали у розчин вапна, яким мурували костел. Тому нікому не вдалося розібрати костел: ні своїм, ні німцям, які прийшли в роки війни в наше село. В костелі тримали коней. У фундаменті будівлі закладена капсула, де зазначено, коли і хто споруджував костел, а також прізвища його спонсорів. Рудніцький Василь мав велику родину: сім дочок і двох синів. Помер у Григорівці і похований біля костелу з південно-західної сторони.
Спогади нащадків Рудницького Василя.
Розповідає Пашківська Зінаїда Кузьмівна: «Дід Василь купляв яйця, розмішував з цементом, а будувала костел наймана бригада. То така міцна кладка вийшла! До війни наші хотіли костел розібрати і школу в райцентрі збудувати. Не вийшло. Німці хотіли розібрати. Не вийшло. Коней там ставили. Потім склади були, клуб. Відремонтували. Дід дуже трудився.»
Розповідь Пашківського Павла Кузьмича: «Дід Василь у минулому служив ветеринаром у полку її величності цариці. Впав з коня і вивихнув ногу. Кожного місяця присилали йому 7.50 рублів пенсії. Надумав збудувати костел. Послав прошеніє цариці. І брав у неї в борг гроші. Похоронений дід при вході у костел зліва. Там також і ксьондза син похоронений. Метрів двадцять перед костелом був заборчик і калітка напроти них. »
До 1969 року у костелі був клуб, потім музей села. А в кінці 20 століття прихожани католицької віри відремонтували приміщення костела і використовують його за призначенням.
Село Григорівка поступово розширялося, забудовувалося. Вся земля належала князю Турачевському. Сам він був молдованом, а під його володінням опинились села : Григорівка, Павлівка, Строганівка, Іванівка, Першо-Констянтинівка, Ясна Поляна.
Жителі села були вільними селянами, вони займалися сільським господарством, оброк віддавали грішми. Вільних земель уже не було, тому поділили навіть толоку, яка була призначена для випасу худоби.
Під час Столипінської реформи в 1906 – 1907 рр. до кожного селянського наділу додали ще по одній десятині з чвертю.
Столипінська аграрна реформа була направлена на ліквідацію общинного землеволодіння, заможні селяни із задоволенням йшли на відруб, одержували кращу землю, будували помешкання під залізничними і черепичними дахами. А бідняки, які вийшли із общини, були приречені на розорення. Жили вони в хатах із саману («вальків»), більшість селилась в землянках – житло з двоскатним дахом, обмазане глиною. Стіни їхні підвищувались над рівнем землі всього на 70 – 140 см. Іншу частину хати становила яма, на яку ставилась хата. Влітку в ній було душно, а в іншу пору– холодно і сиро.
Ось що розповідає про своє життя і життя села в ті часи старожил. Янович Павло Іванович.
З розповіді про своє життя і життя села Яновича Павла Івановича.
«... Село будувалося не під прямим кутом, тому що під таким кутом тут
проходив Чумацький тракт, який йшов з Криму на Асканію - Нову. Тут була криниця - чумаки напували волів.
З масовим приходом сюди людей землю ділили тільки на чоловіків (по дюжині на одного). Дюжина - це 12. Ділили землі на північ від села, а південна частина залишалась під випасами. Земля була - толока. Розорювали ралами, сохами. Борони були дерев'яні. Сіяли руками.Висівали жито під зиму.
Весною сіяли ячмінь, яру пшеницю. Жали серпами. Молотили ціпами. Віяли на решето, на вітрі. Потім робили котки кам'яні. Стелили гарман. Молотили кіньми. Солому струшували дерев'яними вилами. Полову із зерном згортали в купи. Перевівали на вітрі. Потім з'явились віялки. Тоді вже віяли віялками. Потім в Херсоні завод Гуревича почав випускати трилемешні плужниці. Захват її 24 дюйма, із поперечними сіялками. Рух сіялки - від заднього лівого колеса. Потім цей завод почав випускати косарки з шириною захвату 56 дюймів. У неї запрягали троє коней. За день косаркою скошували 6 десятин. Десятина - це 1 гектар і 11 соток. Коли почали випускати віялки, плужниці, косарки, плуги - стало вже мало землі. Поділили толоку. То в 1906 - 1907 роках, коли була столипінська реформа, до наділу додали ще по десятині із чвертю. Ділили казенні ділянки. Григорівці дали 500 десятин – Ясну Поляну. Там розмістилося Григорівське селище. В 1911 році поділили толоку: по одній десятині до наділу. Толоку поділили всю. Нам дали по 3 десятини – і так вийшов наділ 17 десятин з чвертю.»
На початку ХХ століття в селі уже була відкрита «лавка», де можна було
придбати різний крам.
Також у село приїжджали кримські татари, які привозили товари з Криму, в основному це були риба та яблука.
Татари продавали свій товар, а також міняли на зерно.
Перша світова війна 1914-1918 рр. принесла людям страждання і зубожіння. Багато людей були революційно налаштовані. Петро Прочитанський та Людвіг Рогальський читали нелегальну літературу, а у жовтні 1917 року було сформовано загін Червоної гвардії .
Особливо активними бійцями за владу Рад були Г.Котович, А. Рогальський, А. Грабовецький, Л. Михайлицький, Р. Савіцький.

2.4. Громадянська війна 1918 – 1920 рр.

У 1918 році почалася громадянська війна, яка прийшла і на Таврійську землю. Уже в квітні 1918 року австро-німецькі війська захопили Чаплинку та інші села району. Були створені партизанські загони Дніпровського повіту, які вели активні бойові дії протии білогвардійців, денікінців, а також проводили підпільну роботу. У боях протии ворогів радянської влади героїчно загинули славні командири Дніпровського полку, чаплинці – Л.В. Баржак, П.М. Кулик та багато бійців колишнього Чаплинського партизанського загону. Командира батальйону Н.М. Кострикова за мужність і відвагу нагороджено в 1920 р. Орденом Червоного Прапора. Протягом січня - березня 1920 р. тут, на Таврійській землі, точилися бої з білогвардійцями, що засіли за Перекопським укріпленням. 13 квітня 1920 р. почався наступ Перекопської групи 13-ої армії на укріплення врангелівців.
На початку серпня почався розгром військ Врангеля. Довгою і важкою була боротьба проти основних сил барона Врангеля . З початком контрнаступу Червоної Армії проти Врангеля у жовтні окрема кавалерійська бригада 6-ої армії просувалася на Чаплинку. Сюди мали підійти і 4-а кавалерійська дивізія I кінної Армії. Після успішних боїв частини Каховської групи Радянських військ 29 жовтня оволоділи багатьма населеними пунктами (в цей день було визволено і наше село Григорівка) й продовжували просування на Чаплинку, де зосереджувалися залишки розгромлених ворогів. 30 жовтня 1920 року Чаплинка була визволена. Тут розмістився штаб 51-ої стрілецької дивізії під командуванням В.К. Блюхера.
У 1967 р. відкрито пам'ятник героєві громадянської війни В.К. Блюхеру, якого за штурм Перекопу було нагороджено Орденом Червоного Прапора. Хвиля боїв громадянської війни прокотилась і по григорівській землі, особливо у боротьбі з Врангелем. Йшла підготовка до переходу через Сиваш, щоб захопити Перекопські укріплення, за якими засів ворог. У Григорівці знаходився штаб 153-ої стрілецької бригади і окремої кавалерійської бригади 51 стрілецької дивізії. Основні сили Південного фронту на чолі з командиром М.В. Фрунзе проходили через Григорівку і направлялись в район с. Строганівки, де готували перехід через Сиваш. Це була одна із найгероїчніших сторінок історії громадянської війни. 7 і 8 листопада ціною величезних людських втрат відбувся перехід через Сиваш. А 9 листопада 1920р. Червона Армія оволоділа укріпленнями Перекопу.
Після переможних боїв Червоної Армії і визволення Тавріїської землі від ворога відновилась Радянська Влада. Із спогадів Яновича Павла Івановича, жителя Григорівки: «За радянську владу склало голови багато григорівців: Бродовський Йосік, Бродовський Григорій – в 1917-1918рр. Пішли в партизани, загинули під Керчю Рудніцький Л. Т., Шкіндер П.О., Волошановський П.Х., Жукевич Д.М., Рудковський Григорій, Рудковський Прохор – в 1917 році. Коли білогвардійці в лютому відступали, то обстріляли Григорівку . А коли наступали на село, то зігнали всіх чоловіків на площу села, відібрали молодших й погнали на Перекоп – до Криму. Дізнались, що у Бродовського Тихона два брата в Червоній Армії, вивели його на бульвар і розстріляли привселюдно. ».
До 1917 року в селі була земська і духовно-приходська школи.
Із спогадів старожилів Григорівки.
1918 рік Почалася громадянська війна. Перші білогвардійські банди Денікіна з'явилися в Григорівці влітку 1918 року. Багато вони наробили руйнувань і втрат у селі. В цей час школа не працювала. В ній був чікауз (приміщення для збереження кінського фуражу). Мешканці сіл Григорівки та Преображенки організували збройний виступ і вигнали військові частини Денікіна в Перекоп. У цей період школа була не тільки місцем для навчання, а й місцем збору організаторів у боротьбі проти банд. Керували цією організацією Костриков та вчителі.
Після імперіалістичної війни і Жовтневої революції школа була частково пошкоджена. Але народ створив спеціальну комісію під керівництвом Ремішевського Калістрата І., яка поїхала в місто Євпаторію за деревним матеріалом і склом. Школу відремонтували. Почались заняття. Вчителями того часу були: Касьяненко Іван Семенович, Касьяненко Євдокія Я., Нояченко Лука Семенович, Белінська Катерина Іванівна.
1919 рік Почався третій похід Антанти. З 1 січня по квітень армія Врангеля знаходилася в Криму. Григорівська школа в цей час не працювала, там знаходився штаб Будьонного. У квітні - травні Врангель вів наступ на Каховку. Жовтень - листопад. Червона гвардія витіснила врангелівців за межі Турецького валу. В цей час школа була забрана під госпіталь. Військові частини вели жваву підготовку до останнього розгрому врангелівців. Вчитися було ніколи. Всі допомагали Червоній гвардії громити ворога. Перемогу одержали. Діти знову повернулися до школи. Вчилося десь 40 - 45 осіб.
На рідній мові почали вчитися з 1922 року. З цього часу школа почала називатися початковою.

2.5. Колективізація і життя на селі в 1921 – 1940 рр.

Перший орган Радянської влади в селі було створено в 1920 році. Активну участь в організації першої радянської влади в селі Григорівка брали Гурій Сікорський, Іван Богачевський, тов. Костриков. Декрет Леніна про землю був втілений у життя в 1923 р., за яким усі селяни одержали землю. У цей же період у селі виникають перша партійна і комсомольська організації. Керував партійною організацією тов. Костриков, він же був і першим комуністом на селі. У Чаплинському районі почали створюватись перші кооперативні товариства. Не обминули ці зміни і Григорівку. У 1924 р. було створено перший СОЗ (суспільна обробка землі ). Ініціаторами створення СОЗу « Нове життя» стали перші комуністи села та бідняки: Г. Камінський, Й. Вітковський, С. Рогальський, Г. Сікорський. Уряд подавав першим колективним об'єднанням всебічну допомогу - першочергово забезпечували молотарками та іншими с/г машинами.
На підставі документу з Державного архіву Херсонської області по Григорівській сільській раді є відомості про те, що на її території на 1 січня 1928 року знаходилося 536 господарств (дворів) в тому числі неселянського типу – 18. Кількість населення: чоловіків – 1159, жінок – 1288 разом 2447. [18, б]
В 1928 році село Григорівка було поділене на п'ять общин: «Нове життя» -на півдні, «Калинівка» - на заході, «Тамарівка» - на сході, а ще «Нова дружба» та «Червоний колос».
У « Новому житті» головою був Пашковський Кузьма Станіславович (зять Рудницького Василя, який збудував костел), у «Калинівці» - Лесик Савелій, «Новій дружбі» - Котович Іван, «Червоному колосі» - Богачевський Степан Буніславович.
В 1929 році всі ці спілки були ліквідовані. «Нове життя» та «Нову дружбу» розпустили, «Червоний колос» перейменовано в колгосп «Червоний партизан», головою якого був Недуг. У вересні 1929 року розпочалося розкуркулення. Було визначено перших 18 заможних сімей, в яких відібрали хліб та виселили із села.
У січні 1930 року розпочалася масова колективізація всіх селян в один колгосп імені Калініна. Але в березні підняли бунт заможні селяни, і більшість вийшла з колгоспу. В квітні - травні знову організували колгосп «Червоний партизан», де головував Федір Яворський. В 1931 році колективізація закінчилась. Було організовано колгосп імені Молотова (голова Кульчицький Григорій).
У березні 1932 року об'єднали «Червоний партизан» та імені Молотова, і стало в Григорівці два колгоспи: «Червоний партизан» й імені Калініна.
Зачепив наше село голодомор 1932-1933 рр.. Багато людей пухло від голоду і їли лободу, цвіт акації, «кашку», ловили ховрахів, горобців.
Хто вижив у ті важкі часи пам’ятають і діляться своїми спогадами.
Свідчення Кліщевської Франі Павлівни жительки села Григорівка (25.09.1925 року народження)
«Я пережила дві голодовки:в 1932-1933 рр. та 1947 року. З прожитого життя найважчі спогади у мене залишилися про голодомор цих років. В 1932 р. мені виповнилося вісім років. Сім’я, на той час, складалася з п’яти чоловік. Харчів в домі майже не було. Батько наш Янович Павло Іванович у 30-му році вступив до колгоспу. Після революції, коли дали землю селянам, батько, тяжко працюючи на землі купив вже собі корову, конячку і всякий сільськогосподарський реманент. В 1930 р. все було здано в колгосп. 1932 р. видався непоганим – і пшениця вродила, і овочі. На трудодень давали по 100 г зерна, гроші не давали. А восени міліція та представники влади вигрібали в кожному домі все до зернини. Голод був штучним.
Весною 1933 року не було хліба, не було чим засівати землі. Люди їли, що тільки могли: калачики, траву молочай, цвіт акації виливали сусликів, м'ясо яких їли, а шкурки з них продавали чи міняли на харчі(шкури дорого цінились).
Кожен намагався якось вижити. Міняли одяг, ікони та інші предмети домашнього вжитку на якусь крупу або кілограм борошна, щоб спекти будь-якого коржика. Коли вродила картопля, то люди їли її у всіх видах: печену, варену, смажену.
Деякі сім’ї умудрялися дещо приховати: чи зерно, чи городину яку. Тільки треба було десь добре ховати, бо скрізь шукали активісти, в усі кутки заглядали. Все забирали.
Та ті ж активісти були п’яними, ледарями. А називали їх, якимись «бригадами». Чоловік п’ять ,було і більше. Наші ж односельці і були.
Ховали продукти в ямах, погребах. Десь в безлюдних місцях копали ями, під печами.
Люди таємно ходили на поле, щоб зібрати колоски, які залишались там. Але й це не можна було робити. За колоски заарештовували, били, як могли і відправляли в тюрми.
Колгоспні комори охороняли сторожа. А поля об’їжджали об’їждчики.
Злі та жорстокі були люди!
Активісти та наклепники не голодували, тому що їм за їхню роботу видала влада пайки. Та й самі вони себе не ображали забирали конфісковане.
Виживали ті хто трошки приховував, і те не знайшли. Кому допомагали родичі, якщо могли. Прості люди, сусіди – намагалися одне одному допомогти. Ділилися хто чим міг.
Людоїдства у нашому селі я не пам’ятаю.
Усі з нетерпінням чекали нового врожаю. І ось довгожданий час настав. Нарешті достигло зерно. Люди були голодні й слабі. Вони не могли, навіть, скидати з косарки врожай. Потім зерно молотили й забирали в комори колгоспні. За людьми слідкували, щоб ніхто нічого не взяв у кишені. А вдома чекали голодні діти своїх батьків. Трохи пізніше людям дали потрохи зерна. Стало трішечки легше. Можна було спекти якогось коржа чи хліба. Кожен слідкував за тим, щоб не впала даремно ні одна крихта хліба. На той час дорослі й діти знали ціну хліба.»
Також про своє нелегке життя в роки голодомору розповідає Михайлевська Емілія Степанівна (8 березня 1926 року народження)
«У моїх батьків було на господарстві 1930 року було двоє коней, корова, мажара, віялка, тертка і вони все здали примусово в колгосп. Хоч і я була ще мала в 1933 році, але дужке чітко пам’ятаю цю пору лихоліття якої не можна забути. 1932 рік був дуже важким. Мало посіяли до того ж погано вродило. А весною 1933 року не було хліба. Люди їли, що тільки могли: калачики, траву молочай, цвіт акації, щавель, молоду лободу, кожен намагався якось вижити. На пустих полях жили суслики. Діти вливали воду в нірку і виливали звірків. Потім здирали шкуру піджарювали їх бо вони гарненькі були і їли. Пам’ятаю як прийшла до нас жінка з двома дітками такими худющими що ледве тримались на ногах в нас були коржики з кукурудзяної крупи і мама пригощала ту жінку. Як вони жадібно їли ці коржики я ніколи цього не забуду! Люди міняли одяг, ікони та інші речі домашнього вжитку на якусь крупу і кілограм муки, щоб зварити якусь їжу. Пізніше було організовано дитячі ясла і маленьких дітей кормили баландою, щоб не вмерли. Пам’ятаю так звані «палені ями», їх викопували з вузькою горловиною до 80 см і до 2,5 м глибини кидали хмиз, спалювали, щоб стіни були твердими і сухими, покривали дошками і зверху насипали землю. Але зерно все рівно знаходили і забирали. Шукали кругом, перевертали все. Пам’ятаю сім'ю Заборських: Антоніну Кирилівну і чоловіка Ваню. В них забрали все, Антоніна зійшла з розуму, а чоловік помер. Діток забрали в ясла мій дядько Людвіг виїхав в Сімферополь і там пережив голодовку. А вже в 1934 році пам’ятаю які були люди голодні і слабі коли вродив хліб 1934 року вони не могли навіть скидати з косарки врожай. Потім зерно помолотили. За людьми слідкували, щоб ніхто не взяв в кишені додому. А як їли той хліб, щоб не одна кришечка не впала додолу З пам'яті моєї ніколи не зітреться ця сторінка лиха.»
Поколінні XXI століття має чітко усвідомлювати масштаби втрат, що поніс народ України, адже саме йому доведеться робити висновки на майбутнє. І тому сьогодні ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті українського народу це ніколи не повторилося.
Велика роль у масовій колективізації сіл та організаційно-господарському зміцненні артілей належала Чаплинській МТС, створеній у 1930році, яка стала справжньою кузнею колгоспних кадрів.
Зросли врожаї зернових культур та технічних, підвищилась продуктивність громадського тваринництва. На селі з’явилися перші трактори. Була організована перед війною в Григорівці перша тракторна бригада в 1936 році.
У цей час, в кінці 30-х років 20 століття, в Григорівці почав функціонувати фельдшерсько-акушерський пункт. Це була звичайна селянська хатина без всякого обладнання.
Закон про загальне обов’язкове навчання був виданий у 1931 році. В 1931 році відкрилась у селі семирічка – неповна середня школа. У 1933 відбувся перший випуск семикласників. Поступово життя налагоджувалося. В 1937 році колгосп «Червоний партизан» розорав останні 245 га толоки. Залишились вони тільки на території вівцеферми. Колгоспники вирощували бавовник, зернові культури, випасали овець. За високі досягнення у праці брали участь у Всесоюзних сільськогосподарських виставках. На схід від Сиваша знаходилось ціле поле диких тюльпанів ( григорівці називали їх бриндушами ) , яке пізніше було розорано, і вже у 60-х роках їх практично не стало.
Категорія: Історія України | Додав: КрАсАв4іК (24.01.2013)
Переглядів: 633 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]