Головна » Статті » Історія України [ Додати статтю ]

Два роки стояла над моєю Україною жахлива ніч фашистського рабства
Два роки стояла над моєю Україною жахлива ніч фашистського рабства. Висохла від горя, потемніла від ненависті до ворога українська земля чекала світлого ранку визволення. У Києві цей ранок настав б листопада 1943 року.

Ось як це було.

Після історичної перемоги на Курській дузі радянські війська перейшли у наступ на величезному фронті від Великих Лук до Азовського моря. Розгорнулась небачена за своїм розмахом і напруженням битва за Дніпро, за Київ, за Україну.

Дніпро — могутня ріка, швидкість її течії місцями сягає двох метрів на секунду, ширина — до трьох з половиною кілометрів, а глибина — до дванадцяти метрів. Правий берег, високий і скелястий, панує на великому, відтинку над лівим, з котрого наші війська починали переправу.

Німецько-фашистська пропаганда на всі лади стверджувала, що Дніпро закутий у залізо і бетон, перетворений у неприступний «Східний вал».. Гітлер заявляв: – “Скоріше Дніпро потече назад, аніж росіяни подолають його...” та, як кажуть мої земляки, не так сталося, як гадалося.

Наприкінці вересня війська чотирьох фронтів — Центрального, Воронезького, Степового і Південно-Західного, — вийшовши майже одночасно до Дніпра на величезному відтинку від Лоєва до Запоріжжя, у багатьох місцях з ходу форсували ріку і розгорнули бої за розширення плацдармів. Всього на правому березі Дніпра було створено двадцять три плацдарми. Дев'ять з них захопили війська Воронезького (з 20 жовтня він почав називатись 1-м Українським) фронту.

Жодна армія у світі не форсувала раніше такий потужний водний рубіж з ходу на такому широкому фронті.

Першими перетнули Дніпро окремі групи і невеликі підрозділи, переважно піхотні і артилерійські. Форсування почалось з величезним поривом і ентузіазмом.

Коли наші війська підійшли до Дніпра, Військова рада Воронезького фронту звернулася до особового складу із закликом — за всяку ціну форсувати ріку, з честю виконати свій високий обов'язок перед Батьківщиною.

Наші табельні засоби для переправи відстали від передових частин, мости і переправи через ріку ворог висадив у повітря при відступі. Часу втрачати було не можна, щоб не дати ворогові оговтатись і закріпитись на правому березі. У повній мірі тут проявились солдатська кмітливість і винахідливість. В хід пішли підручні засоби: плоти з колод, дощок і жердин, залізні бочки, рибальські човни, баркаси і катери, приготовані партизанами і населенням, ворота і двері, плащ-намети, натоптані соломою — все, що потрапляло під руку і могло три-двері, плащ-намети, натоптані соломою або сіном — все, що потрапляло під руку і могло триматись на плаву. Прив'язавши до цих поплавків свою зброю, воїни штовхали їх поперед себе в крижаній воді і пливли через широкий Дніпро. На правому березі вони поставали перед німцями з вранішнього туману, як привиди, і відчайдушно бились кожний метр рідної землі. В кровопролитних боях клаптики звільненої землі ширились і перетворювались у плацдарми.

Всій країні став відомим подвиг чотирьох гвардійців з 51-ої танкової бригади: Пєтухова. Сисолятіна, Семенова та Іванова. Це вони першими перепливли Дніпро і обрушились на ворога, як сніг на голову, зав'язати жорстокий бій, відволікли увагу гітлерівців від переправи і тим самим забезпечили приховане зосередження на правому березі цілого батальйону, котрий раптово атакував і зайняв село Григорівну. Так було покладено початок створенню букринського плацдарму південніше Києва.

Уперті бої розгорнулись на північ від Києва, в районі Лютежа та Вишгорода. Тут особливо відзначились воїни 240-ої стрілецької дивізії полковника Уманського. Першим переправився на лютізький плацдарм взвод, яким командував старший сержант Нефьодов. Жменька радянських воїнів під його командуванням міцно зачепилась за крутоярий берег і декілька годин відбивала натиск ворога. Наступної ночі надійшло підкріплення. З цього почався лютізькйй плацдарм, котрий згодом відіграв вирішальну роль у звільненні Києва.

Взяти Київ, розташований над Дніпром на високому березі, прямим ударом в лоб було неможливо. Тому війська 1-го Українського фронту застосували вельми вправний обхідний маневр з північного заходу і заходу.

Радянське командування планувало здійснити звільнення столиці України двома ударами, завдаючи головного удару з плацдарму в районі Великого Букрина, допоміжного — з лютізького плацдарму.

Бойові дії в букринському закруті Дніпра показали, що плацдарм надто малий для створення ударного угруповання. Супротивник створив тут міцну оборону, закрив вихід з невеликого букринського закруту п'ятьма танковими і моторизованими та п'ятьма піхотними, дивізіями. Глибокі балки і яри утруднювали маневр наших танків. Тому головного удару вирішено було завдати з лютізького плацдарму.

На цьому плацдармі і довелось діяти 5-му гвардійському танковому корпусу, яким в той час я командував.На шляху до Києва довелось долати три ріки — Десну, Дніпро та Ірпінь (на північний захід від Києва). Коли корпус отримав наказ здійснити форсований марш на лютізькйй плацдарм, де в Цей час 38-а . армія вела важкі кровопролитні Сої, танкісти за дві доби .перетнули Десну і Дніпро. Ціле танкове з'єднання переправилось по дну Десни, До цього ще ніде і ніколи танкові війська не долали вбрід такої великої водної перешкоди.

Командири бригад вжили всіх заходів, щоб відшукати брід. В холодні води Десни першим увійшов танкіст лейтенант Пічко. Його приклад наслідували механік-водій Кузьмін, в іншому підрозділі — Горбунов, Кривенко. Пірнаючи в крижаній воді, сміливці вимірювали глибини, обстежували дно ріки, позначали тичками багаточисленні ями і замулені ділянки. На поміч танкістам прийшли місцеві жителі — рибалки. Брід було знайдено, однак далеко не безпечний. На окремих ділянках його глибина майже удвічі перевищувала глибину, допустиму при переправі танків Т-34, довжина ж броду сягала 300 метрів.

Приготування до незвичайної переправи йшли повним ходом: одні шукали, обстежували і позначали брід, інші робили танки непроникними для води — задраювали всі щілини, люки, жалюзі. Механіки-водії дали слово не залишити на дні ріки жодного танка.

Опівночі кращі механіки-водії першими почали долати Десну. Вони вели танки всліпу, виконуючи команди своїх командирів, котрі стояли на баштах і визначали напрямок. Доступ повітря в двигуни забезпечувався через люки башт, а вихід вихлопних газів — через брезентові рукави, якими подовжувались вихлопні труби.

Та все ж вода в танки проникала, лилась на водіїв, піднімалась до сидіння і вище, потрапляла в моторні відділення, але сильні вентилятори видували її геть. Збоку здавалось, що рікою пливуть, викидаючи фонтани води, небачені чудовиська. Так, машина за машиною, батальйон за батальйоном увесь корпус до ранку форсував Десну.

В самий розпал переправи приїхав командуючий 38-ою армією генерал Н. Є. Чибісов. — Андрію Григоровичу, — сказав він мені, — і що за народ ваші танкісти! За свою багаторічну службу я бачив немало прикладів солдатської хоробрості, кмітливості та винахідливості, але таке ось бачу вперше, — і командуючий подякував за великий і сміливий труд.

Наступної ночі корпус готувався до переправи вже через Дніпро. Знову постало питання: як переправлятися? 38-а армія мала всього два—три пароми і гвардійці і в цій ситуації виявили винахідливість і кмітливість. Під безперервним бомбардуванням і артилерійським обстрілом супротивника вони разом з саперами і рибалками-колгоспниками підняли з дна ріки кілька барж, затоплених фашистами при відступі за Дніпро, і швидко пристосували їх під пароми для переправи.

Скоро увесь корпус зосередився на лютізькому плацдармі. Танкісти спільним з піхотинцями та артилеристами ударом відкинули ворога і розширили плацдарм по фронту до 15 і в глибину — до 10 кілометрів. В цих боях особливо відзначились танкові бригади полковників Овчаренка і Шутова.

Бої на лютізькому плацдармі з перемінним успіхом тривали близько місяця. Приховано і швидко перегрупувавши війська, радянське командування на «п'ятачку» лютізького плацдарму зосередило для звільнення Києва 38-у армію, 3-ю гвардійську танкову армію, 5-ий гвардійський танковий корпус і 1-у Чехословацьку окрему бригаду; 1-й гвардійський кавалерійський корпус зайняв вихідну позицію на лівому березі Дніпра проти плацдарму.

У ніч на 3 листопада М. Ф. Ватутін та М. О. Хрущов прибули на командно-спостережний пункт фронту, розташований на плацдармі західніше Нових Петрівців, за 800 метрів від переднього краю оборони супротивника і всього за декілька метрів від КП командарма 38, Звідти добре було видно всю панораму бою.

О восьмій ранку розпочалась потужна сорокахвилинна артилерійська підготовка. Наскільки ґрунтовно підготувались радянські артилеристи до наступу, показує такий факт. На одній з ділянок наша розвідка зафіксувала 97 німецьких артилерійських батарей. Після артилерійської підготовки тільки дві ворожі батареї змогли відкрити вогонь, та й ті скоро замовкли.

Танки з піхотою стрімко рвонулись вперед. 5-ий гвардійський танковий корпус наступав у першому ешелоні 38-ої армії. В перший день наступу наші частини не зустріли міцного організованого опору супротивника, прорвали його першу позицію на фронті Мощун—Вишгород і увійшли в лісовий масив, котрий поблизу Києва тягнеться на багато кілометрів.

На ранок 4 листопада бригада полковника Шутова з запеклими боями пройшла ліси в районі дачного передмістя Києва Пуща-Водиця.

Опір ворога зростав. Бої набули виключно напруженого характеру. Проти окремих наших полків гітлерівці кидали одночасно до 50 танків і багато піхоти. Жорстокі, сутички в лісах поблизу Києва тривали два дні.Щоб збільшити силу удару і темпи наступу наших військ та завершити прорив оборони ворога, командуючий фронтом ввів у бій 3-ю гвардійську танкову армію П. С. Рибалка і 1-й гвардійський кавалерійський корпус В. К. Баранова. Танкісти і кіннотники зламали опір супротивника і прорвались у його тили. Обійшовши німецькі війська з заходу, вони оволоділи великою кількістю опорних пунктів за річкою Ірпінь, перерізали шосе Київ—Житомир і залізницю Коростень. 38-а армія і 5-ий гвардійський танковий корпус на кінець дня 5 листопада просунулись на 25 кілометрів і зав'язали бої на околицях Києва, 4 листопада в боротьбу за звільнення Києва вступила 1-а Чехословацька окрема бригада. Ніч з 5 на 6 листопада була вирішальною в боях за Київ. Танки пішли в атаку з включеними фарами. Автомашини з автоматниками в кузовах також йшли з засвіченими вогнями. Нічна танкова атака приголомшила супротивника. Боячись оточення, німці почали квапливо відходити з Києва на Фастів і Васильків, не встигнувши повністю здійснити свої чорні задуми — спалити і зруйнувати древній і вічно юний Київ.

Опівночі хтось з бійців на будівлі на розі вулиці Кірова написав крейдою: «24.00. Першим увійшов батальйон Якушева. Хай живе вільна Україна!»

До 4-ої години ранку 6 листопада опір противника у Києві було зламано.

Ворог до столиці України не пройшов. Війська І-то Українського
Категорія: Історія України | Додав: КрАсАв4іК (24.01.2013)
Переглядів: 175 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]