Головна » Статті » Історія України [ Додати статтю ]

Державотворчість Мазепи
“Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.” – писав 1860 року М. Костомаров. Минуло 140 років, але Мазепа залишається найбільш загадковою і неоднозначною особою в українській історіографіі.

У праці “Іван Мазепа” В. Шевчук зазначив, що в історичній літературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдооб’єктивний (С.5). Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася у найчорніших барвах, а “мазепинець” слугувало синонімом зрадника і ворога до появи “петлюровця” і “бандеровця”. Костомаров, хоча й писав, що “Він [Мазепа] хотів незалежності й свободи своєї батьківщини…”, але у своїй монографії розтрощив “Мазепу і мазепінців" На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано і навіть у деяких працях створено образ національного героя – борця за Незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України, але відповідь на питання хто він, герой чи зрадник залишається відкритим. Між тим Мазепа є найбільш значущою після Богдана Хмельницького особою в історії України у Нову добу. Цей реферат є ще однією спробою оцінити події кінця XVII – початку XVIII сторічь і дати відповідь на питання, якими ж були мотиви і наслідки діяльності Івана Степановича Мазепи.

За “Енциклопедією Українознавства”, Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року (щоправда, Ілько Борщак вважав, що ця подія сталася близько 1640 року, а Д. Дорошенко навіть раніше:1629 – 1632). Батько майбутнього гетьмана Степан-Адам (? - 1665) з 1654 року був білоцерківським отаманом, з 1662 – чернігівським підчашим. Мати – Марина, - із шляхетського роду Мокієвських, - ігуменія Києво-Печерського Вознесенського (1686 - 1707) та Глухівського (з 1688) жіночих монастирів (В. Шевчук “Козацька Держава” – С. 168). Сам Іван Мазепа вірогідно навчався в Київській Академії, хоча можливо в єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Був покойовим короля Яна Казиміра. У 1656 – 1659 роках продовжував навчання в Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах (тож розмовляв польською, латинською, італійською, німецькою, трохи французькою і татарською). Повернувшись до короля, знову ніс службу покойового дворянина, виконував дипломатичні доручення, зокрема возив листи до Виговського і Ю. Хмельницького, клейноди до П. Тетері. У 1663 Мазепа несподіванно залишив королівську службу і з’явивися у Чернигові, де після смерті батька обійняв посаду черніговського підчашого. Чому так сталося? Версій багато: від амурних пригод до королівської немилості, але, здається, жодний дослідник не висловив думку про те, що І. Мазепа сплановано повернувся на Батьківщину, щоб зробити свій внесок у розбудову Української Держави. (Метафоричний степовий кінь з “Історії Русів”, до якого буцімто прив’язали майбутнього гетьмана виглядає в цьому контексті правдоподібніше.) Та в будь-якому випадку, молода людина із освітою та здібностями І. Мазепи не могла залишитися непоміченою у тогочасній Руській землі. Одружившись з донькою генерального обозного Семена Половця, Мазепа спочатку служив ротмістром надвірної хоругві П. Дорошенка, а згодом і генеральним осавулом. Та доля не була схильною до П. Дорошенка, і, переконавшись, що справу патрона програно, Мазепа перейшов на бік Самойловича, “відверто переказавши у Москві всі його [Дорошенка] турецько-татарські зносини”. (Цей момент уникають змальовувати у своїх працях І. Борщак та В.Шевчук, адже він не вписується до портрету Мазепи-лицаря, однак для Мазепи така модель поведінки є характерною, що побачимо пізніше). Знайдобилося 8 років (1674 – 1682), щоб молодий дипломат знову став генеральним осавулом, але на цьому він вже не зупинився, і у 1687 на Коломацькій раді, яка принесла князю Голіцину 10 000 червонців, Мазепу було обрано гетьманом.“Гетьман повинен діяти так, щоб сприяти цілям та намірам царя”, - ці слова І. Мазепи можуть характеризувати його діяльність на посаді гетьмана майже протягом всього терміну перебування. Коломацькі статті ще більше, ніж попередні, обмежили автономію гетьманщини: побори відтепер мали надходити до царської скарбниці, а вже звідти розподілятися на 30 000 реєстрових козаків; гетьман вже не в змозі без царського відома змінювати своєї старшини; на території України вводилися російські гроші (чехи); заохочувалися мішані шлюби. Повна покірність І. Мазепи може бути виправданою негативним досвідом попередніх гетьманів, які намагалися проводити більш жорстку лінію у відносинах із північним володарем. Може, навіть скластися враження, що гетьман справді вирішив віддано служити царю, тим більше, що царські накази не завжди стояли у протиріччі до особистих прагнень І. Мазепи: побудова фортець на річці Самарі давала йому змогу присмирити запорожців; захоплення Правобережної України і арешт Палія поставило його гетьманом обох берегів; російсько-турецько війна 1695 – 1699 років піднесли його авторитет та робили незамінним Петру І; російські війська страхували його від повстань на кшталт Петрикового; довіра царя – від заколотів старшини. Міцна підтримка Москви - найкраща запорука його правління, і він вірно відпрацьовував свій хліб (князівство Святої Римської Імперії, перший орден св. Андрія Первозваного, найбільші в україні маєтки), посилаючи козаків на будівництва і війни, виконуючи всі московські постанови по утриманню російського війська, обмеженню української економічної та політичної свободи.

У 1689 році Мазепа знову успішно змінив ворожі табори. Софія разом з Галіцином тонули, натомість підіймався енергійний Петро. Іван Степанович не лише реабілітував себе в очах нової влади, - адже був ставлеником Галіцина.- але й перетворився на вірного прибічника молодого царя.

Аналізуючи події 1687 – 1708 років, важко побачити свідоме державотворення у внутрішній або зовнішній політиці І. Мазепи. Створення ним бунчукового товариства та інші заходи щодо укріплення старшинського стану могли мати за мету утворення потужного державотворницького прошарку, але вірогідно лише копіювали бачене ним у Речі Посполита становище шляхти. Придушення повстань Петрика і Палія могли бути викликані розумінням їх слабкості та неминучості краху (хоча, за підтримки гетьмана, хто зна), але напевно були продиктовані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні антиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може – як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом показує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни.

Протягом 21 року свого правління гетьман показав себе талановитим адміністратором і політиком, але не державотворцем. Та у 1708 році Мазепа здійснив вчинок, який 300 років викликав і викликає бурю емоцій і протилежних оцінок. Теофан Прокопович вважав: “Мазепа… не вдовольнившись всіма благами, забажав добути собі незалежність…” Маркіз де Бонак писав: “… він утомився від своєї вивищеності… і вирішив за краще бути рядовим у вільному краї, аніж головним управляючим України під п’ятою Москви”. О. Рігельман зазначив: “Він заключив союз зі шведським королем, щоб таким чином позбутися залежності від російського государя і утвердити своє положення в Україні як самостійного князя”. М. Брайчевський вірив, що будь-які спроби пояснити поведінку гетьмана через особисті мотиви не мають сенсу. Олекса Мартос: “Він був друг свободи….” В. Шевчук: “… вчинок Мазепи з моральної точки зору – це самооборона від хижака”.

На мою думку, перехід І. Мазепи на бік шведського короля, не може свідчити про прагнення до утворення держави. Адже за умовами шведсько-української угоди, укладеної у Бахмачі у жовтні 1708 року, Україна переходила під протекторат Швеції, шведські гарнізони мали перебувати в Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві та Гадячі (Вивід прав України. – Нью-Йорк, 1964. – С.88 - 89), що нагадує аналогічні пункти т. зв. Березневих статтей, і важко уявити, до якої нової Руїни міг завести Україну цей новий протекторат. Наврядчи хоча б ще і тричі побитий Петро змірився б з втратою України та зрадою Мазепи.

Мені здається,що три основні причини спричинили до відмови Мазепи від виконання союзницьких функцій по відношенню до Петра І.

На першому місці слід поставити військовий успіх Карла ХІІ і реальну перспективу для Мазепи опинитися віч-на-віч з переможною шведською армією без жодної допомоги з російського боку.

По-друге, у 1707-1708 роках посилюються чутки і таємні перестороги гетьману, що цар його збирається замінити Меншиковим, а гетьманат ліквідувати, про що згадує Орлик (Вивід прав україни. – с.80 - 82). Про це також свідчать події у Жовкві у 1707 році, де гетьмана не було запрошено до царського столу. До цього також відноситься істория із нібито побиттям Мазепи царем по щоках, що теотетично могло статися.На третьому місці, як мені здається, зіграла стара звичка, не тонути разом із потопаючим човном. Петро І був добрим правителем для Івана Степановича, не зважаючи на нестриманий характер, (так само як і Голіцин, і Самойлович, і Дорошенко), але його час, здавалося минув, і треба було орієнтуватися на нову зірку.

Серед інших причин дослідники називають також вплив найближчого оточення: І. Скоропадський, Горленко, Апостол, Ломиковський, Зеленко наполягали, щоб гетьман використав важке становище Москви для відокремлення. Але їх поведінка підчас подальших подій настільки відрізняється від їх попередніх слів, що мимоволі, починаєш підозрювати старшину у нещирості та бажанні зпровокувати гетьмана до вистпів проти царя.

У будь-якому разі від самого початку стало ясно, що змінювати табори одному набагато легше, ніж усій країні разом. Мазепа нічого не підготував для гідного наступу на Петра І. Більша частина українських військ була розкидана в різних містах. Виступ гетьмана проти царя булв несподіваний не лише для простого населення та козаків, але й для більшості офіцерського складу гетьманських військ. Найкраще, що зміг придумати Мазепа – удавати з себе важко хворого аж до того моменту, коли далі не діяти було вже неможливо. Невідомо чому залишив власну столицю, невідомо чому порадив Карлові йти на Новгород-Сіверськ. На власній території не зміг забезпечити союзникам надійних квартир і провіанту. Звичайно, Мазепі було б важко, не викликаючи підозри готувати виступ проти Петра, але, не готуючись, виступати міг лише авантюрист, ким старий гетьман можливо і був.

Україні не пощастило із гетьманом. Він не зміг об’єднати розрізнені території; за 21 рік правління не зміг набути популярності та авторитету, або принаймні виховати відданих послідовців. Щасливий у вирішенні особистих справ Іван Степанович Мазепа виявився неспроможним очолити державу у скрутний час, і тому важко однозначно відповісти, чи привів би Мазепа Україну до незалежності, чи взагалі планував такий розвиток подій. Принаймні на основі того матеріалу, що маємо, напевно щось сказати здається неможливим.

Конкретними наслідками діяльності І. Мазепи стала жахлива пацифікація країни, загибель тисяч українців, дискримінація, обмеження автономії і активний наступ на саму українську ідею.

ЛІТЕРАТУРА

1. Борщак І. “Іван Мазепа – людина й історичний діяч”. К., 1992.

2. Будзиновський В. “Гетьман Мазепа”. К., 1993.

3. Готвальд В. “Мазепа”. К., 1993

4. Мацьків Т. “Легенда й правда про Мазепу”К., 1993.

5. Шевчук В. “Іван Мазепа”. К., 1992.

ПЛАН

І. Різні оцінки діяльності гетьмана І. Мазепи

ІІ. Відсутність державотворчості у діяльності І. Мазепи

1. Біографія майбутнього гетьмана

2. Оцінка діяльності гетьмана протягом 1687 – 1708 років

3. Перехід на бік Карла ХІІ:

а) різні погляди на «зраду» Мазепи;

б) основні причини шведсько-української угоди

ІІІ.Наслідки діяльності І. Мазепи
Категорія: Історія України | Додав: КрАсАв4іК (24.01.2013)
Переглядів: 217 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]